17. Вадим. Зустріч і сповіщення.

Я вдягаюсь і збираюсь, якраз коли збираюсь виходити з квартири, повертається Іра. Вона дивиться на мене якось дивно, ніби вперше бачить. 

— Ти куди? — запитує, стоячи навпроти мене. 

— Маю зустрітись з Мариною, в неї є для мене якась інформація, — пояснюю я, вдягаючи куртку. — А ти що? Якась стурбована… 

— Нічого, все добре, — швидко каже вона. — Йди, звичайно…

— Постараюсь недовго, — я обіймаю її і коротко чмокаю в губи. 

— Я поки приготую вечерю, — каже Іра.  — Будь обережний, будь ласка!

— Так, авжеж, — я усміхаюсь і йду з квартири…

***

Мені вже доволі звично переховуватись, приховувати обличчя і ходити якимись безлюдними місцями. Цікаво, чи зможу я колись повернутись до нормального життя? Коли помщусь, це все має закінчитись… 

Заходжу до будинку, йду на потрібний поверх і стукаю в двері. 

Марина швидко відчиняє і пропускає мене досередини. 

— Заходь до вітальні, зараз я принесу копії, — каже вона. 

Я проходжу до квартири і очікую на Марину. Вона приходить доволі швидко. 

— Ось угоди, які він уклав, — каже вона. — Мені здається, він збирається продати фірму. Може, з самого початку так було задумано…

Такого я не очікував. Боротись за фірму з тим, хто її викрав, це одне, а от забрати у того, хто її викупить… На це піде купа часу і сил, набагато більше, ніж якщо розібратись зараз.

— У нього були якісь дивні зустрічі? Згадай, хто до нього приходив. У тебе є графіки зустрічей? Ти ж в секретаріаті…

 — Є, ось я теж роздрукувала, — вона знаходить ще якийсь аркуш і простягає мені. 

Я переглядаю графік, це прізвище мені знайоме. Чорт… Як це розуміти? Знову спливає родина Міли… Я обіцяв собі, що не полізу в це, що покину ідею помститись їм, але тепер… 

— Чорт, — кажу вголос. — Так не мало трапитись.

— Що ти плануєш робити? — вона уважно дивиться на мене. — Ти ж не допустиш цього, правда? 

— Не допущу… Це моя фірма. Я не віддам її так просто. Я щось придумаю… — кажу я. 

Насправді ця новина трохи вибиває землю з-під ніг і я не знаю, що саме маю робити, як вчинити. 

— Марино, мені треба більше інформації, у тебе тут точно не все, — я зазираю їй в очі. — Хоча, можливо, тобі навпаки краще менше занурюватись в цю справу. Боюсь, тепер це може бути небезпечно. Я не думав, що він хоче угоду… 

 — Думаю, мені вдасться дізнатися більше, — вона усміхається. — Все буде добре. 

— Якщо відчуєш щось неладне — одразу зупиняйся. Якщо помітиш, що хтось слідкує, або щось подібне. Твоя безпека має бути на першому місці. Ти ж бачиш, вони ні перед чим не зупиняються, — я зазираю їй в очі.

 — Зрозуміло. Не переживай, я буду обережною, — вона торкається моєї руки. — Головне, щоб ти не втрапив у якусь халепу. Щоб ти зміг повернути собі фірму. Адже це твоє дітище, ти стільки у неї вклав..

— Дякую тобі за допомогу, — я усміхаюсь. — Не знаю, що б робив без тебе. 

— Я хочу, щоб тобі все вдалося, — каже вона схвильовано. — Ти дуже важливий для мене. Найважливіший..

— Це для мене багато значить, — говорю я у відповідь.

Само собою, я не можу відповісти на її почуття. У мене є Іра, а ще… Ні, про малолітку краще взагалі не згадувати. Між нами нічого немає, а той поцілунок нічого не значив. 

— Ти не думай, що я хочу грошей чи якогось підвищення, — каже вона. — Просто я не терплю несправедливості, а з тобою обійшлися несправедливо. І ще… — вона раптом замовкає, опустивши очі. — Втім, нічого. Я просто поважаю тебе, як поважала твого батька..

— Дякую, Марино, — я усміхаюсь, хочеться перевести тему, і само собою зробити вигляд, що я не розумію цих натяків. 

Раптом телефон в моїй кишені вібрує. Я дістаю його і бачу, що це сповіщення з інстаграму. Я спеціально увімкнув їх, щоб не пропустити, якщо мені напише Міла. 

— Пробач, — кажу Марині і розблоковую екран. 

А коли бачу, що за сповіщення, руки самі собою стискаються в кулаки аж до білих кістяшок…