16. Іра. Він не той, за кого себе видає?...

Легеньке сонячне світло проникає крізь нещільно засунуті фіранки, промені лягають на подушку, і Вадим смішно морщиться, хоча й не прокидається. Я обережно цілую його, зовсім нечутно, щоб не розбудити. Хай поспить, ще ж зовсім рано…

А сама приймаю душ, варю каву на кухні, а всередині мене відчуття легкості і радості, яке раніше я відчувала тільки в дитинстві. Так от яке воно — кохання! 

На роботі, незважаючи на те, що сьогодні понеділок, і хворих значно більше ніж на вихідних, вони йдуть прямо потоком, я все одно зберігаю гарний настрій. 

Десь через годину після початку моєї зміни черговий лікар підходить до сестринського посту і говорить мені: 

— Там до тебе відвідувач. Марина посидить замість тебе, а ти йди поговори з ним. 

Я відчуваю легке роздратування. Думаю, що, певно, хтось із родичів хворих хоче щось дізнатися , але ж я не лікар. Я всього лиш медсестра і нічого не вирішую, просто виконую вказівки. 

Відчиняю двері кімнати для відвідувачів і бачу приємного чоловіка в діловому костюмі і окулярах. Він схожий на якогось менеджера і я думаю, що може почне пропонувати мені розповсюджувати серед хворих ліки певної фірми… Вже відкриваю рота, щоб сказати, що нам це заборонено, аж тут він перший озивається. 

— Ірина, таке гарне ім’я… Ви дуже вродлива. Якби я був тут не у справах, то запросив би вас на побачення…

“Точно хоче щось впарити”, — переконуюсь я. 

Суворо зсовую брови на переніссі і кажу:

— Вибачте, але в мене сьогодні багато справ, може, ви скажете, у чому справа? Якщо треба щось купувати чи продавати…

— Ні, зовсім ні, — він махає руками. — Я заберу у вас лише кілька хвилин. Можу заплатити за той час, який ви витратите, щоб послухати про мою ситуацію…

Він дістає з кишені гаманець.

— Ні, що ви, нам заборонено брати хабарі, — я хитаю головою. 

— Дуже приємно, що у нас такі непідкупні і чесні медики, — каже він. — Я обов’язково залишу про вас найкращі відгуки, Ірино. Але мені дуже потрібна ваша допомога…

— В чому? — запитую я.

— У мене є діловий партнер. Дуже хороший чоловік, але в нього невеличка проблема — він хворіє на шизофренію. Знаєте, в чому полягає цей діагноз, думаю, вам як медпрацівнику, не треба нічого пояснювати…

— Але у нас не психіатричне відділення, — кажу я здивовано, — а травматологія. Певно, ви переплутали…

— Ні, я нічого не переплутав, — усміхається чоловік. — Справа в тому, що мій партнер потрапив у аварію. І це спричинило загострення його хвороби. В таких пацієнтів, як вам відомо, бувають нав’язливі стани, галюцинації, вони можуть чути чиїсь голоси… Мабуть, з моїм другом теж це трапилось, бо він втік з лікарні. В нього є ідея фікс — про те, що навколо вороги, які вбили його родину і хочуть знищити його самого. Він може дуже переконливо про це розповідати. Але повірте, насправді все зовсім не так. Йому потрібне кваліфіковане лікування, і тоді він прийде в норму. Розумієте? 

— А чим саме я маю вам допомогти? — кажу, відчуваючи, як кров приливає до щік. — Може, вам звернутися в поліцію? Подати в розшук, я думаю, вашого друга швидко відшукають…

— Ми вже подали, але, видно, він заліг на дно, — чоловік скрушно зітхає. — Я подумав, що він міг втертися в довіру до якоїсь самотньої доброї дівчини, як от ви…

Я мовчу, в горлі пересохло, в голові починає шуміти від хвилювання.

— Все може бути, — кажу якомога спокійніше. — Може, вам написати про це в інтернеті? Хтось та й відгукнеться. 

— Ні, — він хитає головою. — Не можна давати йому знати, що його шукають. Бо це дуже непередбачуваний хворий. Він може навіть вбити людину, якщо якийсь голос йому про це нашепоче. Може встати і серед ночі кудись піти… Може побачити замість жінки свого ворога і спробує її задушити… Коротше кажучи, краще шукати його без розголосу. Але ви все ж подумайте, може ви десь зустрічали Вадима? Ось його фото, — він простягає мені фотокартку і я беру її тремтячою рукою, уже не сумніваючись у тому, кого на ній побачу…