14. Міла. Він знову робить це?

— Ходімо, ніхто тебе не вбʼє, я обіцяю, — я чую, що його голос теж дещо схвильований, але твердий.

Він садить мене в машину і швидко їде, буквально вдавлює педаль газу, і тільки коли ми відʼїжджаємо достатньо далеко, раптом гальмує машину і дивиться на мене. 

Я сиджу на передньому сидінні біля нього, наші погляди зустрічаються і я, піддавшись раптовому пориву, обіймаю його і цілую в губи. 

Він якусь мить ніяк не реагує, а потім все ж відсторонюється і відводить погляд:

— Ти злякалась, це нормальний викид адреналіну.

— Ти врятував мені життя, — кажу я. — Ти щоразу це робиш… Я не знаю, як можу тобі віддячити…

— Цілувати чоловіків у вдячність — так собі ідея. Бо хтось може цим скористатися, — він знов зазирає мені в очі. — Я б не хотів, щоб з тобою трапилось щось подібне.

— Але ж ти не скористаєшся, — кажу я, раптом відчуваючи жаль, що це справді так. — Ти занадто правильний…

— Був би "занадто" правильним, не дозволив би взагалі торкнутись себе. Але розгубився… І це дивно, — раптом каже він.  — Певно, я теж зараз на адреналіні.

— Тобі не потрібно звинувачувати себе, — я відводжу погляд. — Це я у всьому винна… У мене є хлопець… Здається, він поранений, а я зовсім забула про це.. Я погана людина…

— Ти подала сигнал в доволі людному місці, думаю, з ним все добре, йому мали допомогти, — заспокоює мене Вадим. — Він заступився за тебе? 

— Так, але Артема вдарили по голові і він упав… А потім мене заштовхали в машину, і я більше не бачила його… Раптом він загинув? 

— Подзвони йому зараз, — пропонує Вадим, знов відводячи погляд. — У тебе, певно, забрали телефон? Тримай цей, — і простягає мені свій мобільний. 

Я беру його телефон і набираю номер Артема. Добре, що в мене хороша пам’ять, а в нього номер, що складається майже з одних п’ятірок. 

Затамовую подих, слухаючи довгі гудки. 

— Алло? — врешті-решт чую його схвильований голос. — Хто це? Це ви викрали Мілу? Поверніть її, я заплачу, скільки скажете…

— Це я, — шепочу я, бо в мене ніби зник голос. — Зі мною все добре. Я в безпеці. А ти? 

— Мене забрала швидка, я тільки прокинувся, але все нормально, не переживай.  Пробач, що не захистив тебе, Міло.

— Добре, що з тобою все гаразд, — відповідаю я. — Я скоро буду вдома…

— Добре, чекатиму…

Коли виклик переривається, я помічаю, що Вадим дивиться на мене якимось дещо сумним поглядом. 

 — Дякую тобі… — ще раз повторюю, але цього разу вже не цілую його. Хоча при одній думці про той поцілунок, по моєму тілі починають бігти мурашки. 

— Браслет треба буде заряджати. Він тримає заряд до трьох тижнів. Але краще заряджай його щотижня. Зараз покажу, — він торкається моєї долоні з браслетом і перевертає її. Я бачу у браслеті маленький розʼєм. — Отут. Став на зарядку на ніч, щотижня. 

Від доторку його руки мені стає так приємно. Хочеться, щоб ця мить ніколи не закінчувалась…

— Так, —  кажу тихо, — буду заряджати..

— Не ходи нікуди ввечері, навіть з хлопцем, — тихо додає він. — Залишайтесь вдома, чи що… Я не хочу, щоб з тобою щось трапилось.

— Так, а скільки це триватиме? — я дивлюся на нього з надією. — Ти розберешся з тим політиком? 

— Можливо, тобі варто все розповісти батькові, — він зітхає. — Якщо ти розкажеш, думаю, він посилить твою охорону, і все буде добре. Тобі не доведеться завжди сподіватись тільки на мене.

— Добре, я розповім… Але якщо він запитає, хто врятував мене, що мені йому говорити?

— Скажи, що на машину викрадачів напали, стріляли і все таке. А потім тебе підвезли попуткою до міста. Номер машини того, хто тебе підвіз, ти не запамʼятала. Машина була якась сіра, скажи щось таке. Твій батько подумає, що тебе врятували просто якісь вороги того, хто тебе викрав, — каже Вадим. 

— Так і зроблю, — я киваю.  — А ми ще побачимось?

— У тебе є хлопець, — він зітхає. — А у мене — дівчина. Та і взагалі, ми з різних світів, Міло. Забудь про мене і живи своїм життям. Тим паче той хлопець, схоже, непоганий. Він ризикував життям заради тебе, значить, ти йому небайдужа, це щиро.

Я зітхаю. Все, що він каже — правда, розумію це. Але глибоко в душі живе надія, що ми все ж іще зустрінемось… Адже він ризикував заради мене життям, тож все-таки я йому не зовсім байдужа…