13. Міла. Постріли та вибух

Наступної суботи Артем знову запрошує мене на побачення. 

— Тільки не залишай мене саму, добре? — прошу я. Може, це виглядає дивно, але чомусь уже двічі, коли він десь відходить, на мене нападають. 

— Обіцяю, більше не залишу ані на хвилину, — він обіймає мене і торкається губами скроні. 

Вечір минає дуже добре, і, на моє щастя, жодних пригод не трапляється. Коли ми вже виходимо з ресторану, і прямуємо до парковки, до нас раптом наближаються двоє чоловіків. 

— Міло, іди в машину, швидше, — каже Артем, затуляючи мене собою. 

— Зараз я викличу поліцію! — кажу. звертаючись до нападників. . — Краще залиште нас у спокої!

Але не встигаю я дістати мобільний, як один з них ривком кидається на мене. Артем стає між нами і затримує його, я смикаю ручку машини, іншою рукою дістаю мобільний, але нічого не встигаю. Інший вибиває мій телефон і тягне за запʼясток:

— Ти підеш з нами!

— Не чіпай її! — Артем виривається від першого бугая і намагається атакувати того, що схопив мене, але той, хто лишається позаду, раптом бʼє його прямо в потилицю і Артем падає на землю… Я бачу тоненьку цівку крові… Здається, він втратив свідомість.

— Артеме! — кричу я і хочу побігти до нього, але мене міцно тримають за руку. 

— Ти підеш з нами, — похмуро каже той, хто тримає мене.

Мене заштовхують в чорний позашляховик, двоє нападників сідають обабіч мене на задньому сидінні:

— Якщо будеш кричати, ми запхнемо тобі кляп у рота, — погрожує один з них, а тим часом водій, який весь цей час чекав на них, рушає з місця.

Мене всю трусить від страху, я обхоплюю себе руками, щоб хоч трохи заспокоїтися, і тут мій погляд падає на браслет, подарований Вадимом. Вадим уже двічі приходив на допомогу, може, й цього разу мені пощастить? Я непомітно натискаю кнопку і дивлюся на своїх викрадачів:

 — Куди ви мене везете? Вам потрібен викуп? 

— Сиди на попі рівно і тоді не постраждаєш… Можливо, — хмикає один з бугаїв і хтиво усміхається. — До речі, ти гарненька… — його величезна долоня тягнеться до моєї талії і сильно стискає бік. 

 — Не чіпайте мене, — кажу благально. — Мій батько заплатить, скільки потрібно…

— Вороне, почекай, поки доїдемо. Шеф сказав, що коли він з нею награється, то нам теж буде можна, — говорить інший охоронець, також хтиво поглядаючи на мене.

Що це за “шеф”? Я раптом згадую про того політика. 

— Ви матимете великі неприємності, — кажу я. — Мене вже розшукують!

— Ти не вийдеш від нас живою, — говорить водій. — Тож вони знайдуть хіба що тіло. І то, не сьогодні, не завтра, взагалі нескоро… Ти продинамила шефа, він такого не пробачає.

Мені стає ще страшніше, хоча я до цього думала, що страшніше не може бути… Я вже нічого не говорю, просто глибоко дихаю, намагаючись угамувати паніку. А що, коли браслет зламався і Вадим не отримає мій сигнал? Що робити тоді? 

Ми їдемо довго, я навіть встигаю задрімати. Не знаю, чи це триває кілька хвилин чи кілька годин, бо мій організм, здається, відключається, щоб я могла зберегти здоровий глузд…

Аж раптом я чую щось схоже на вибух. Лякаюсь, а машина втрачає керування і мало не злітає на узбіччя. Водій розвертає її і ми нарешті гальмуємо, дивом не перевернувшись і не потрапивши в кювет. 

Щойно машина зупиняється, мої викрадачі вилітають з неї з пістолетами і починають озиратись по сторонах, але тут так темно, що я ледь їх бачу, хоч вони і поруч.

За мить я чую три постріли. Постріли дуже близько, я щоразу здригаюся і озираюся навколо, але нікого не бачу.  

Водій заводить машину і натискає на "газ", але машина не їде. Ще мить і я чую четвертий постріл. Він пробиває лобове скло і влучає в плече водієві, який одразу починає волати від болю. 

Я падаю на сидіння, затуливши голову руками. Серце калатає так швидко, що кожен удар відлунює дзвоном у вухах. 

А ще за мить дверцята переді мною відчиняються і я бачу Вадима. 

— Швидше, вилазь, — він простягає мені руку.

Я хапаюся за нього, як потопаючий за соломинку, і вибираюся назовні.

— Вони сказали, що вб’ють мене, — тільки й можу сказати. — Вони все одно знайдуть мене і вб’ють.. Я знаю, хто це…