10. Вадим. Мілана, яка вічно потрапляє в неприємності

Я хотів дати цю штуку Ірі, щоб вона попередила мене, якщо хтось за нею стежитиме, спеціально замовив на сайті, вона прийшла буквально вчора. Але зараз чомусь беру браслет з собою.

Можливо, дівчисько взагалі все наплутало, і ніхто за нею не стежить, а я тільки дарма витрачу час. 

Я роздратований, невиспаний і злий.

Коли приїжджаю до клубу, поглядом шукаю її. Помічаю майже одразу. Вона сидить сама, де ж той її горезвісний хлопець, що подарував букет? Як і в той раз, звалив у найвідповідальнішу мить? Що як він сам до цього якось причетний? 

Раптом Міла встає з-за столику і рухається до вбиралень. Я ще в таксі подивився план закладу, пощастило, що такі штуки можна легко побачити, якщо просто переглянути фотки в інсті.

Один з чоловіків біля барної стійки також рушає за нею, швидко кинувши на стіл крупну купюру. Він ховається в коридорі одразу за нею і я відчуваю хвилювання. Рухаюсь слідом, у мене це займає зайву хвилину. А коли зʼявляюсь, то не бачу їх. Знов озираюсь, аж раптом чую серед музики та іншого шуму якийсь стукіт від одних із дверей. Смикаю двері на себе, але вони не відчиняються. Смикаю сильніше, ще раз і ще, аж поки не вириваю хлипкий замок.

Її знов притискають до стінки і знов я дію на інстинктах. Кулаком в нахабну пику. Ще раз і ще… Знову. Серце калатає, я відчуваю себе ще злішим, ніж раніше. 

Нападник кидається до виходу, я хочу знов схопити його, але дівчина сама хапає мене за запʼясток раніше, і ворог втікає, залишивши нас вдвох в майже зовсім неосвітленій комірчині. 

— Чому ти завжди потрапляєш в неприємності? — питаю.  

Дурепа. Тупа, ну реально вона зовсім тупа. Вона до безумства дратує мене, мене ще ніхто ніколи в житті не дратував так, як вона.

— Я не знаю… — вона зазирає мені в обличчя. — Це ви тоді були в масці? Ви стежите за мною? 

Я не подумав про це. Зараз так поспішав до неї, що зовсім не подумав про свою безпеку. І попався… Це відкриття шокує мене. 

— Я підписався на твою інсту, побачив той дивний коментар, — кажу неголосно. 

— Я подумала, що то хтось жартує, — говорить вона. — Але він не жартував… Він справді полював за мною…

Вона ось-ось розплачеться, я бачу в її очах сльози і страх. Але дівча тримається з останніх сил. Її руки тремтять. Вона на інстинкті обіймає себе, закусує губу і відводить від мене погляд.

Я зітхаю і подаюсь вперед, обіймаючи її. Відчуваю, як швидко бʼється її серце, здається, воно ось-ось вистрибне, або навпаки зупиниться. Чомусь мені страшно від такої думки, хоча я не з лякливих. Я обіймаю її трохи міцніше і розумію, що моє серце теж починає битися в прискореному темпі. 

Вона ховає обличчя в мене на грудях і починає плакати. 

— Я не хотіла їх якось провокувати, — каже вона крізь сльози. — Ви думаєте, це я сама винна? 

— Я не казав подібного, — вдихаю аромат її волосся і чомусь ковтаю слину. Вона дивно діє на мене. — Ти ні в чому не винна. 

Треба б її відпустити і відсторонитися. Відвести в безпечне місце і відписатися від її інсти. Навіть якщо вона зараз єдиний ключ до мого ворога, я маю це зробити. Я знайду інший спосіб…

 — Вибачте, — вона зітхає і піднімає голову з мого плеча. — Я не повинна була цього робити… Я просто розгубилась…

— Що саме ти не мала робити? — я все ж зазираю їй в очі. Вони такого дивного кольору, прямо, як темний шоколад. Гіркий, зовсім не схожий на неї і на те, якою вона є насправді.

 — Я намочила сльозами вашу сорочку, — каже вона, червоніючи. 

— Я не проти, якщо красива дівчина поплаче в мене на плечі, — я ледь помітно усміхаюсь.

 — Мабуть, я маю це якось компенсувати, — вона теж усміхається у відповідь, хоча її вії ще мокрі від сліз. 

— Цікаво, що ти придумаєш, — кажу ледь чутно.

 Чому так відбувається? Я мав відсторонитися і більше ніколи її не бачити, але зараз стою тут і не можу зробити і пів кроку назад.

 — Купити вам нову? — вона проводить долонею по моїх грудях.  — Чи просто відшкодувати вартість? Або ми могла б разом десь повечеряти, і ви б розповіли, чому так часто трапляєтесь у мене на шляху..

— Краще зроби дещо інше, — я не стримуюсь і облизую губи, але все ж трохи вісторонююсь від Міли і дістаю з кишені браслет з тривожною кнопкою, а потім простягаю його їй. — Носи це постійно. А якщо щось трапиться, як сьогодні, натисни на цей камінець, — я натискаю на камінець і одразу мій телефон починає вібрувати. — Сигнал прийде на мій мобільний.

— Це як у якомусь фільмі про шпигунів, — Міла ледь усміхається. — Дуже цікаво… А ви хто? Теж якийсь Джеймс Бонд? 

— Можеш звати мене Вадим… — не знаю, чому розкриваю своє справжнє імʼя, але в цю мить це здається мені правильним. 

— Дуже гарне ім’я,  — каже вона. — А я Мілана. Хоча стоп, ви ж знаєте, як мене звуть. 

— Так, знаю, — я усміхаюсь. — Мілана, яка вічно потрапляє в неприємності…