9. Міла. (Не)безпечне побачення

Це побачення з Артемом виходить дуже приємним. Я викладаю в Інстаграм допис і сторіс із букетом,  спершу хотіла нашу спільну фотку, але він просить цього не робити. 

— Чому? — дивуюся я. — Боїшся податкової?

І сміюся з власного жарту. 

— Ні, просто понти — це погано. Батько каже, що треба бути обережним в соцмережах, — пояснює він. — Ми зараз в "Бохо", якщо це побачать журналісти, якісь деталі і тому подібне, потім будуть казати, що я мажор. Завтра можемо сфоткатись в парку чи в кафе і виставимо.

— Добре, домовились, — я усміхаюся. — Ти дуже передбачливий, я ніколи не думала, що мене можуть вважати мажоркою…

— Ти дівчинка, тобі взагалі дозволено більше. А я маю бути ідеальним, — він зітхає. — Це трохи напружує, але я не хочу підводити батька. 

Я бачу, що під дописом починають з’являтися коментарі, і їх багато, але вирішую прочитати все згодом. Якось неввічливо прийти на побачення і весь час втикати в телефон. Тому я ховаю мобільний в сумочку. 

— Ти, мабуть, скоро очолиш компанію батька, — кажу я. — Він говорив, що хоче подорожувати, а не займатися справами…

— Та, він вже пару років так каже, — Артем махає рукою. — А сам ніяк не може кинути своє дітище. Мені здається, він буде до сімдесяти років працювати там. Ну, я не скаржусь. Я теж хочу трохи пожити для себе, насолодитись молодістю.

— А в тебе досі немає дівчини? — запитую я. — Аж дивно, ти дуже симпатичний, не дурний і при грошах…

— Може, це дивно звучить для хлопця двадцяти років з гаком, але мені особливо ніколи знайомитись. Я ж дійсно хочу керувати компанією ефективно. Хочу, щоб люди там поважали мене не за моє імʼя і те, що то мій спадок, — пояснює Артем. — Тому майже нікуди знайомитись не ходжу. 

— Зрозуміло… А то, коли мій батько почав настійно нас знайомити, я вже щось запідозрила…

— Що наприклад? — він усміхається і зазирає мені в очі.

— Що в тебе якісь проблеми, — кажу я. — Через що ти не можеш знайти дівчину… Але я бачу, що нічого такого немає, хіба що ти вмієш добре все приховувати…

Я знову сміюся. 

— Ну, моя головна проблема, це трудоголізм, — він теж сміється. — Певно, моїй дівчині в цьому плані буде нелегко. Бо бізнес дуже важливий для мене, я часто довго залишаюсь на роботі, коли горять якісь дедлайни. Розумію, що людям потрібен лідер, особливо, коли їм важко. 

 — Я розумію, в мене ж також є своя справа. Так що іноді, перед показами, теж можу затримуватися. Ти не засуджуєш жінок, які працюють? 

— Абсолютно ні, — твердо каже Артем. — Це вибір кожної людини, жінки чи чоловіка, чим займатись і як інтенсивно. І навпаки, круто, що ти хочеш сама не від кого не залежати, я це поважаю. 

— Бо часто чоловіки хочуть бачити поруч жінок-домогосподарок, які поспішають виконувати всі їхні вказівки. То я не така, одразу попереджаю. Щодня прибирати, готувати перше, друге й третє — це не про мене…

— Та зараз це не проблема, є покоївки, кухарі, — він махає рукою. — Коли людина робить щось професійно, це навіть зручніше. 

— Це чудово, — кажу я. — Здається, в твоїй особі я зустріла свій ідеал. Аж не віриться…

— Я теж, — зізнається він — Я спочатку боявся, що ти виявишся фіфою, яка і двох слів не може звʼязати, але з тобою дуже цікаво… Це окрім того, що ти дуже красива, Міло. 

— Дякую, — кажу я. — Мені справді приємно це чути…

Він усміхається мені, аж раптом його мобільний дзвонить. Він насуплюється і показує екран:

— Батько… Треба відповісти, але тут занадто галасно… Посидиш пʼять хвилин тут? 

— Так, без проблем, я якраз прочитаю коментарі в Інстаграмі, — киваю я. 

— Добре, — він чмокає мене в щоку і швидко йде до виходу з клубу.

Я дістаю телефон, і починаю читати коментарі під своїм фото, машинально ставлячи кожному “сердечко”. Аж раптом натикаюся на один незвичний коментар, написаний кілька хвилин тому: 

"Так, клуб "Бохо" — прекрасне місце, а знаєш, я тебе бачу прямо зараз, і тебе і того хлопця…) Щойно він відійде, обіцяю, я підійду, чекай на мене, моя попелюшечко!" 

Що це —  дурний жарт? Чи за мною справді стежать? Я мимоволі озираюся навсебіч. Мені здається, що чоловік, що сидить навпроти, якось підозріло витріщається на мене. Але ось він відвертається… Що ж, це всього лиш гра моєї уяви, може то справді був якийсь жартівник. Але звідки він знав, у якому я клубі? 

Я схиляю голову над телефоном, очікуючи повернення Артема, а той все не йде. Відчуваю спиною на собі чийсь погляд, але боюся озирнутися. Мені дуже страшно, як тоді, на маскараді. Але тоді поряд виявився той незнайомець і врятував мене. Зараз же зі мною нікого немає. І якщо на мене хтось нападе…

“Дурниці, — злюся на себе подумки. — Тут кругом люди, охорона. Ніхто не наважиться на мене напасти. Хіба що хтось підійде познайомитись, ну і що? Я скажу, що чекаю на свого хлопця, і він відвалить…”

Та коли я вже, здається, заспокоїлася, за своєю спиною я чую кроки, які все наближаються…