8. Вадим. "Треба впевнитись, що з нею все добре…"

Іра ось-ось має покликати на вечерю. Хоч я і не кохаю її, коли вона поруч, мені реально легше. Справа поки що не зсувається з місця. Від нічого робити я заходжу в інсту тієї дурненької модельєрки, доньки мого ворога. Не знаю, чому роблю це, але і зранку і ввечері обов’язково туди зазираю. 

Не помічаю, як Іра тихенько заходить і зазирає через моє плече:

— Симпатична, — каже вона.  — Це твоя знайома? 

— Ні, це та дівчина, на вечірку-маскарад якої я ходив, — нагадую я. — Донька мого ворога.

— А, справді, — Іра усміхається. — Ти все ще не передумав мститися через неї? 

— А при чому тут вона? — не зрозумів я.

— Вона тобі подобається? — вона відповідає питанням на питання. 

— Ні, я не передумав мститися, бо я хочу вендети, — пояснюю я. — Вона тут ні до чого, ми бачились раз в житті і навряд побачимося знов.

— Тоді чому ти дивишся її сторінку? — Іра ледь хмуриться.

— Думаю, може побачу щось важливе про її батька, він соцмережі не веде, — пояснюю я. — Не ревнуй, — я притягую її до себе і торкаюсь губами її губ, прикриваючи очі.

— Я й не думаю ревнувати, — каже вона, міцно мене обіймаючи. — Знаю, що ти не будеш мене обманювати, правда?

— Так, — я киваю, тягнучи її собі на руки. — Я не буду цього робити, бо ти дорога мені.

Я знов втягую її в поцілунок, обіймаючи міцніше і вкладаючи на диван.

Нависаю зверху і зминаю солодкі пухкі губи. Іра — ідеальна дівчина: вірна, віддана, закохана, готова на все заради мене. Я нізащо не проміняю її на іншу. 

Іра відповідає на поцілунок, одночасно розстібаючи мою сорочку.

— Я кохаю тебе, — шепоче, притискаючись до мене гарячим тілом. — Буду завжди кохати, що б не сталося…

Мені добре поруч із нею. Тепло і комфортно. Я не можу сказати їй тих слів, які вона хоче почути, я не буду її обманювати. Замість того шепочу лиш одне: 

— Дякую, — і знов цілую її, але вже так, щоб вона не могла відповісти, цілую так, щоб нам обом було зовсім не до розмов…

***

Коли на телефон приходить повідомлення з незнайомого номера, я знаю, хто це, навіть не встигнувши його відкрити. Марина відправляє мені купу документів, відправляє їх ввечері, майже опівночі. 

"Привіт, дякую. А чому відправляєш зараз? Невже фоткала це так пізно ввечері?"

“Сьогодні затрималася на роботі,  була нарада з новим директором та його партнерами. Ну, вірніше, не таким уже й новим… А при них я не могла відправити…”

"Як поводиться Марк? Щось змінилось саме в його поведінці? І взагалі, він виглядає задоволеним тим, що трапилось?"

Мені все ще не хотілось вірити, що мій колись друг отак просто привласнив все собі і, можливо, сам це все і провернув. Хоча, я більше схильний до ідеї, що це справа рук моїх конкурентів, точніше, одного конкретного конкурента, у якого дурненька донька. І якого біса я знов згадав Мілу?

“Так, він виглядає задоволеним, — відповідає Марина. — Тобто для підлеглих він ніби сумує за вами. Але коли залишається сам, то вже не прикидається. Виглядає, як кіт, який наївся сметани… Але я слухала розмови колег, його не дуже люблять. Думаю, коли ви повернетесь, всі зрадіють… Особливо я…”

Я ледь усміхаюсь. Все ж, Марина завжди була хорошою і лояльною. І часково саме через свою закоханість у мене. 

"Дякую тобі за допомогу, я б не впорався без тебе, Марино", — пишу я. — "Тримай мене в курсі всього, що відбувається, добре? А я розберусь з документами".

“Так, звичайно, можете на мене покластися, — відразу ж відгукується вона. — Все, що буде потрібно, зроблю…”

Я усміхаюсь і відправляю їй сонний смайлик, після чого виходжу з чату. Спочатку планую відкласти телефон і спати, бо Іра вже давно посопує на моєму плечі, але рука сама тягнеться до іконки інстаграму.

Я відкриваю його і одразу ж бачу, що Міла виставила якусь сторіс. Заходжу туди і бачу її з великим букетом червоних троянд. Під фото напис: “Букет від прихильника!” 

Чомусь коли бачу її обличчя і ці квіти, одразу насуплююсь. Хіба в неї є хлопець? Якби був, він сам мав би захистити її від того політика… Я натискаю на її профіль і дивлюсь дописи.

Тут є та ж сама фотка і в неї багато лайків, і навіть є коментарі. Я заходжу в допис і починаю читати коментарі, більшість з них ні про що, але один змушує насторожитись:

"Так, клуб "Бохо" — прекрасне місце, а знаєш, я тебе бачу прямо зараз, і тебе і того хлопця…) Щойно він відійде, обіцяю, я підійду, чекай на мене, моя попелюшечко!" — і сердечки. 

Цей коментар мене напружує. Може, це просто жарт, але якщо ні, то виходить хтось реально слідкує за Мілою. Я знов перечитую допис і сторіс, дивлюсь, чи відмічала вона місце, де знаходиться, але нічого такого не знаходжу. Та і інтерʼєр в кадр не потрапляв, значить, ця людина не могла відгадати це місце просто по якимось деталям. 

Мене це напружує, не знаю чому. Коли я тоді не заподіяв їй шкоди і навпаки врятував, я, схоже, взяв на себе дивну відповідальність за її життя.