7. Іра. Допит

Коли Вадим повертається додому, в мене вже все готово. Я накрила на стіл, одягнула нарядну сукню. Мені хочеться, щоб він зміг відволіктися від тяжких думок після відвідання цвинтаря.

— Як ти? — питаю, коли ми сідаємо за стіл. 

— Нормально, — він киває. — Все пройшло не так погано, як я думав. Але мені так дивно бачити їхні свіжі могили… Важко з цим змиритися.

— Я дуже тобі співчуваю, — кажу, торкаючись його руки. — Але треба жити далі. Вони б хотіли, щоб ти був щасливим…

— Коли був там, то подумав, може, я навпаки надто спокійний… Тим, що я з тобою, чи не образив я цим Лізу? — він переплітає наші пальці і зазирає мені в очі. — Тобі не пощастило зустрічатись з таким, як я. 

— Ти такий, як є, і якби ти був іншим, то, можливо, я б не закохалася в тебе, — я й справді відчуваю це.  — Не турбуйся, будь ласка. Тобі треба відпочити. Давай я налию трохи вина. 

— Певно, якби не ти, у мене б точно поїхав дах, — він підносить мою долоню до своїх губ і цілує. 

— А що з тими документами? — з цікавістю питаю я. — Тобі вдалося зустрітися з секретаркою?

— Так, я зустрівся із нею, — я киваю. — Вона — лояльна дівчина, тож я розповів їй правду, нічого не приховуючи. І попросив про послугу. Щоб вона копіювала документи і передавала мені. Сподіваюсь, це допоможе мені знайти лазівку. Я хочу забрати свій бізнес назад. 

— А потім… коли ти його повернеш, ми більше не побачимось? — я озвучую те, що мене тривожить останнім часом. — У тебе своє життя, а в мене своє, ми дуже різні…

— А ти хочеш, щоб ми не бачились? — він зазирає мені в очі і трохи стискає мою долоню. 

— Ні, — тихо відповідаю я. — Навпаки, мені було б дуже сумно втратити тебе…

Вільною рукою Вадим торкається моєї щоки. Дивиться в очі, не відводить погляду, а потім каже:

— Ти дуже важлива для мене, Іро… Я не можу сказати слів "я кохаю тебе", в моєму серці зараз занадто багато ненависті, мені дійсно здається, що я більше не вмію кохати. Але ти мені важливіша за всіх інших живих, — каже він тихо. 

Замість відповіді я мовчки обіймаю його…

***

Наступного дня мені треба йти на чергування. Прокидаюся рано, поки Вадим ще спить, готую сніданок і залишаю його на столі. Зазираю до спальні і дивлюся на нього. Коли він спить, то здається набагато молодшим. На обличчі легка усмішка, цікаво, що йому сниться? 

Але мені нема коли розмірковувати про це, я вже запізнююся. Тож замикаю двері і поспішаю на автобусну зупинку…

Але варто мені увійти до ординаторської, як черговий лікар говорить: 

— Іро, добре, що ти прийшла, там тебе чекає якийсь поліцейський.

— Поліцейський? — перепитую я. — Ви впевнені? 

— Так, з посвідченням, він просив поговорити з декількома людьми. В їхньому числі і ти, — говорить він. — Тож йди, він вже з усіма поговорив, окрім тебе.

— Добре, — я з завмиранням серця проходжу до кімнати, де зазвичай хворі зустрічаються зі своїми родичами. Тепер там нікого немає, крім одного чоловіка в поліцейській формі, який сидить за столом і щось пише. 

Я вітаюся:

— Добрий день, ви хотіли зі мною поговорити?

— Добрий день, ви, певно, Ірина? — запитує він. — Так, хотів поговорити. 

— Так, це я. 

— Мене звуть Денис, я, як ви вже здогадались, з поліції, — він показує мені свої документи. — У вас пару тижнів тому був пацієнт після аварії, з опіками рук, правильно? — він киває на стілець перед собою, він тут усе переставив прямо як у якомусь відділку, і коли встиг? — Сідайте, будь ласка.

— Так, був такий, але він зник… Мабуть, вам уже казав головний лікар. 

— Так, — погоджується поліцейський. — Але ви були останньою, хто з ним контактував. У нас є підозри, що цей чоловік вдав свою смерть, вбивши до цього свою родину і ще одну людину, яку і видав за себе. 

— Справді? — я вдаю здивування. — Він говорив, що нічого не пам’ятає…

— Ви з ним спілкувались? — він уважно дивиться на мене. — Що ще він вам казав? 

— Ну так, я чергувала в той день, коли його привезли, і була поряд, коли він опритомнів, — киваю я. — Я запитала його, що з ним трапилося, але він сказав, що не пам'ятає. 

— Ну, для злочинця в лікарні це прекрасна тактика, — каже поліцейський. — Прикинутись хворим і з амнезією… До речі, ось його фото, — він простягає мені фотографію. — Це був цей чоловік? 

Я уважно вдивляюся в фото, вдаючи, що сумніваюсь. 

— Трохи схожий, але я точно не впевнена, — кажу я. — Може, через зачіску і одяг…

— Значить, це дійсно він, — він киває. — Ну, інший медперсонал теж підтвердив, що схожий. 

— О, я пригадую, що його в той день шукали, — я знову вдаю здивування. — Якісь люди запитували про нього, то були поліцейські? 

— Ні, то були не ми, — він хитає головою. — Можливо, якісь інші служби, або якісь найманці, але точно не ми. Розкажіть детальніше, що то були за люди?