6. Вадим. Удача мені точно знадобиться

— Я вирішив, що піду туди сьогодні, — кажу Ірі ввечері. — Сходжу і пообіцяю, що обовʼязково помщусь. І за неї, і за Машу. 

— Може, мені піти з тобою? — запитує вона. 

— Сьогодні я маю зробити це сам, це потрібно, щоб я міг рухатись далі, — я торкаюсь її талії і притягую Іру до себе, зазираючи в очі. — Але дякую тобі, Іро. 

— Ти важливий для мене,  — серйозно каже вона. — Будь обережний, будь ласка. 

— Добре, — я киваю, а потім подаюсь вперед і торкаюсь губами її губ, прикривши при цьому очі. 

Іра зараз — моє єдине світло. Світло, яке не дає потонути в ненависті і бажанні вбити всіх причетних без підготовки. Світло, завдяки якому я можу вижити. 

— Тобі потрібно знайти нову мету, — каже вона. — Що ти плануєш робити потім? 

— Поки я не помщусь, ніякої нової мети не буде, — я зазираю їй в очі. — А коли все станеться… Там побачимо. 

— Я не хочу, щоб ти зациклювався на помсті, — говорить Іра. — Чи є можливість повернути те, що в тебе забрали? 

— Зараз я якраз розбираюсь з цим. Є одна ідея, якщо все вийде, то я отримаю доступ до документообігу компанії, — відповідаю я. — Не думай, що я дію на гарячу голову. Моя помста буде холодною. Я заберу все і знищу всіх, але так, щоб самому не попастись. 

— Тоді чудово. Я впевнена, що в тебе все вийде, — вона усміхається мені. — Зараз маю піти до жінки, якій я роблю ін’єкції вдома. А коли ти повернешся, будемо вечеряти. Приготую щось смачненьке. Любиш фарширований перець? 

— Люблю, — я коротко чмокаю її в губи. — До вечора, Іро… 

***

Коли я кладу квіти на свіжі могили, мені дуже боляче. Поки не бачив цього місця, поки не побував тут, поки не прочитав ці роки життя, все було ще не так остаточно.

Думаю, що як би Іра не хотіла, я не зможу жити далі. Певно, моє життя завершиться тоді, коли я розберусь з усіма винними.

Коли до сусідньої могили підходять люди, я вирішую потихеньку висуватись. Якраз майже час, Марина має ось-ось повернутись додому, я зможу зустріти її, якщо пощастить…

***

Я чекаю на Марину біля підʼїзду. Сиджу на лавці в тіні дерев, тут малолюдно, але я не привертаю зайвої уваги. Роблю вигляд, що втикаю в мобільний, хоча насправді я просто чекаю. 

Марина приходить рівно за розкладом. Памʼятаю, ще коли вона працювала на мене, для неї завжди було принциповим повертатись додому вчасно. Мене це бісило, але вона працювала дуже добре і завжди була максимально лояльною, тож я не міг її замінити.

Я знімаю темні окуляри і дивлюсь на неї прямо тоді, коли вона проходить повз. Вона помічає мене і вражено зупиняється: 

— Вадиме Олександровичу, це ви? 

— Тихо, тут не можна, — я прикладаю палець до своїх губ. — Але якщо запросиш мене на чай, у нас буде цікава розмова...

***

— Отже, отак загинула моя родина. А потім завдяки одній медсестрі вони не змогли добити мене. Ну, вони постарались так, щоб прибрати все до рук, і підклали тіло, — я зітхаю. 

— Підклали в лікарню? — перепитує вона. 

— Ні, в машину, — я хитаю головою. — А мене там не було. Тільки вони, Маша і як там її. Спеціально вбили когось просто заради цього…

— Вам треба звернутися в поліцію! 

— Там все куплено. Розшукували мене в лікарнях, мало не впіймали. Це все був продуманий план. Прорахувались тільки в одному: я мав померти, але вижив, — відповідаю я. — Я вижив і тепер маю забрати все назад. І знищити винних. 

— Я чимось можу вам допомогти? — запитує Марина. 

— Так, — я киваю. — Власне, саме тому я і прийшов до тебе. Спочатку мені треба побачити документацію. Хто що і як переоформив. І які взагалі новини, що не так, як завжди. Але це може небезпечно, — я дивлюсь на неї. — Тобі доведеться бути обережною. Нічого не забирати, тільки робити копії. І щоб цього ніхто не бачив.

— Так, я розумію, — вона зітхає. —  Марк усе переоформив на себе. Копії документів я зроблю. 

— Купи собі ще один мобільний і впиши туди цей номер, — я простягаю їй папірець, на який записав свій новий телефон і конверт з грошима. — З того телефону дзвони тільки мені. В конверті має вистачити на телефон і інші витрати.

— Добре, — киває Марина. — Якщо раптом буде потрібно, можете пожити в мене. 

— Це надто небезпечно. Ми не маємо зайвий раз бачитись, — говорю я. — Але ти і без того допоможеш мені. 

— Обов’язково, — вона усміхається. — Зроблю все, що в моїх силах. 

— Тоді чекаю на повідомлення чи дзвінок. Тільки не записуй мене моїм іменем. Краще взагалі не підписуй номер. І видаляй повідомлення зі своєї історії переписок. Так навіть якщо телефон знайдуть, в них нічого не буде. Скинь мені копії, я буду чекати. Дякую тобі, Марино...