4. Вадим. Ти обіцяла…

Чому я маю допомагати комусь типу неї? 

Але і залишити дівчину, хай вона і донька мого ворога, так не можу. Все ж, не вона винна в тому, що сталося. Тільки її татко. 

Ні, співчуття майбутній жертві це точно не те, що я маю відчувати. 

— Добре, — врешті-решт відповідаю я і  не висмикую свою руку. — Веди до своєї кімнати, я супроводжу тебе.  

 — Дякую, — вона, здається, вже заспокоїлася, хоча час від часу її руки починають тремтіти. — Треба піднятись на другий поверх, а коли я буду в своїй кімнаті, я вас більше не затримуватиму…

Я киваю і ми проходимо коридорами до сходів. Вони живуть розкішно, я ніколи не був у цьому будинку, ну, нам з її татком і не годилося ходити в гості одне до одного, бо ми були головними конкурентами в сфері. 

Коли ми доходимо до якихось дверей, дівчина зупиняється:

— Дякую, ми вже прийшли. До речі, мене звуть Міла. Я модельєрка. Якщо вашій дівчині чи дружині потрібно пошити гарну сукню, хай звертається, зараз я винесу свою візитку. Зроблю гарну знижку за те, що ви мені допомогли…

— Домовились, я їх спитаю… Я дівчину, і дружину, — я усміхаюсь краєчком губ, які я бачу, бо вони не прикриті маскою. 

— Схоже, ви Дон Жуан, — вона теж усміхається. 

— Але від візитки дійсно не відмовлюсь, тільки швидше, я трохи поспішаю, — додаю я. 

 — Так, зараз, — вона заходить до кімнати і за хвилину повертається з глянцевим золотавим прямокутником картону. — Але ви не сказали мені своє ім’я…

— Скажу, якщо зустрінемось знов, домовились? — запитую я її. — Інакше все одно ця інформація тобі нічого не дасть. 

 — А де ми зустрінемось? — вона нерозуміюче дивиться на мене. — Хіба ми домовлялися про зустріч? 

Якась вона дурна… Дійсно дурна. Ну, що візьмеш з цих багатих дівчат? 

— Не де, а якщо. Якщо раптом побачимось десь ще, то я назву своє імʼя, — пояснюю я їй, як маленькій дитині.

— А, зрозуміло, — вона киває. — Що ж, тоді до зустрічі! Приємно було поговорити з вами, але мені треба перевдягнутись. На жаль, цю сукню вже не врятуєш, хіба вкоротити поділ і зробити міні. Як ви гадаєте, було б гарно, якби вона була коротка? 

Я опускаю погляд нижче, на її ноги. В неї довгі і красиві ноги, авжеж, такій, як вона піде міні. 

— Будь-який чоловік, поглянувши на твої ноги, скаже, що міні тобі личитиме більше, — хмикаю я. 

— Що ж, тоді так і зроблю, — вона радісно усміхається. — Зрештою, все обертається на краще, правда? 

— Так, — я киваю і ховаю її візитівку до кишені. — Думаю, так і є. Бувай, Міла-модельєрка. 

— Бувайте, незнайомець у масці, — усміхається вона. 

Я торкаюсь долонею масивних дубових дверей і залишаю в маленькій щілині маячок. Навряд вдасться почути тут щось корисне, однак це краще, ніж нічого…

***

— Дякую, — кажу, відставляючи тарілку на стіл перед диваном і відкидаючись на спинку.

Руку кладу на плечі Ірі і легенько притягую її до себе. 

— Як минув той маскарад? — запитує вона. — Знайшов, кого хотів?

— Так… І ні, — я дещо насуплююсь. — Треба думати над іншим планом, — я переводжу погляд на Іру: — Ти точно не передумала щодо мене? Все ж, я практично в бігах. А для інших взагалі мертвий.

— Ти мене ображаєш таким запитанням, — каже вона. — Звісно, не передумала. 

— Ну, тепер я принаймні з новими документами, швидко зробили. Все ж, в цьому світі все вирішують гроші, добре, що я ховав готівку в валюті, як знав, що колись вона знадобиться, — я зазираю їй в очі. — Якби не ти, мене б тут не було, Іро. Мене б взагалі не було…

— Ти подобаєшся мені, — тихо відповідає вона, проводячи пальцями по моїй щоці. 

— Знаю, що подобаюсь, — я кладу свою долоню поверх її долоні. — Ти теж мені подобаєшся…

Я облизую пересохлі губи і подаюсь вперед, цілуючи її. 

Іра на смак, як "Тирамісу". Десерт, але з "перчинкою", чимось гострим і пʼянким. Вона відповідає на поцілунок, обійнявши мене і я відчуваю солодкий аромат її парфумів. 

— Я дуже рада, що зустріла тебе, — шепоче вона. 

— Головне памʼятай, що ти обіцяла не закохуватись. 

— Бо ти кохаєш іншу? — вона зазирає мені в очі.

— Бо я більше не можу кохати. У мене немає серця…

***
ось і чергова глава :) діліться враженнями, дяк