3. Міла. Небезпека і порятунок?

Маскарад — це була ідея моєї мами. Вона, незважаючи на свій вік, у душі залишається шістнадцятирічною дівчинкою, і розваги у неї відповідні. Але  може бути досить прикольний репортаж для моєї інсти, тому я не проти. 

Я стояла перед дзеркалом у сукні, яку сама для себе придумала і сама пошила. Тому могла бути впевнена, що ніде більше ні на кому такої не побачу. Вона була закрита спереду, але майже повністю оголювала спину. І маску я теж сама для себе придумала — з білого шовку  та прикрашену пір’їнками.

Я взяла айфон і зробила кілька фото, а потім виклала в Інсту, підписавши: “Свято починається. Хто вгадає, в якому я образі, той отримає від мене ексклюзивний подарунок! Пишіть свої варіанти у дірект!”

— Мілано, ти йдеш? — почувся голос мами. Вона відчинила двері і зазирнула до моєї кімнати. — Ми маємо зустрічати гостей, ти не забула?

Мама була в костюмі іспанки, в чорно-червоних кольорах і з великим віялом у руці.

— Так, але може, ви без мене зустрічатимете їх? — я ледь скривилася. — Терпіти не можу всі ті світські теревені. Ви йдіть, а я спущуся, коли вже всі зберуться…

— Тато сказав, що ти маєш бути присутня, — сказала мама. — Сьогодні прийде друг батька Даніїл з сином Артемом, вони тільки повернулись зі Штатів. Батько давно хотів вас познайомити. 

 — Все не втрачає надій мене прилаштувати в добрі руки? — я хмикнула. — Ти ж знаєш, що я не збираюся заміж у найближчі десять років!

— Ти можеш не збиратись, а з Артемом все одно познайомишся, — мама теж хмикнула. — Ходімо їх зустрічати!...

***

Ми спускаємося до зали, і знаходимо батька. Він одягнувся у костюм султана, що, звичайно, йому підходить, зважаючи на те, що він завжди був бабієм, і підозрюю, ним і залишається. Тато розмовляє з якимось чоловіком свого віку та молодшим хлопцем, обоє без маскарадних костюмів, але в масках. Втім, неважко здогадатися, що то і є ті самі гості з Америки, з якими мене мали познайомити. 

 — Добрий вечір, — вітаюся я, підходячи до батька та його супутників. 

— Добрий вечір, — вітаються вони майже в один голос. 

Той, що, схоже, десь мій однолітка, виглядає підкачаним і натренованим. Шкода, що я бачу тільки його підборіддя і очі. Хоча ці очі… Вони такі холодні і блакитні, дуже красиві. В принципі, з нас цілком може вийти непогана пара…

Батько представляє нас одне одному:

— Артеме, хай Міла покаже тобі будинок. 

 — Що тобі цікаво? — запитую я. — У батька шикарна бібліотека і більярдна кімната…

— Буду радий подивитись, — він киває, коли ми вже відходимо від батьків.

Навколо купа людей і більшість з них я не знаю. 

— Може, візьмемо нагору шампанське? Постоїш тут, я візьму, щоб ти не продиралась через цей натовп, — пропонує Артем.

 — Так, давай, — мені не дуже хочеться пити з ним шампанське, але ж я господиня, треба бути чемною. 

Він киває, усміхається і відходить, а щойно я перестаю його бачити, відчуваю, як до мого запʼястка торкається чужа рука:

— Красуню, може, потанцюємо?...

— Вибачте, але я зараз зайнята, — кажу я, обертаючись.

Бачу мужика років під сорок з залисиною. Він накачаний і високий і мені мимоволі стає страшно. Я хочу зробити крок від нього, але чую лише: "Не ламайся"  прямо в вухо, і він смикає мене до себе за руку. Мені боляче, дуже боляче, я хочу кричати, але інша його рука затуляє мого рота. Мені стає страшно. 

 Я озираюся в пошуках Артема чи будь-кого іншого зі знайомих, але як назло, нікого не бачу. 

Але один чоловік дивиться прямо на мене. Якийсь незнайомець. Хоча, може ми і знайомі, просто я не впізнаю його в масці. Я хочу щось сказати, але все так само не можу. Тільки дивлюсь на нього благальним поглядом, коли з моїх очей вже течуть сльози.

Але пізно…  Мужик вже смикає перші-ліпші двері з коридору  і штовхає мене в кімнату.

Я бʼюсь головою об стіну, а ще за мить відчуваю чужі руки на своїй талії, а подих — на шиї. Страх вʼїдається в кожну клітинку моєї свідомості і мого тіла. 

До горла підступає клубок, я видаю схлип, але його майже не чутно через кремезну руку на моєму роті. 

В кімнаті темно, мене всю трясе, я майже нічого не бачу. 

 — Відпустіть, — хочу крикнути, коли його рука все ж звільняє мій рот, але в мене зник голос, я тільки хриплю. 

— Ходи сюди, тобі сподобається, — він задирає мою сукню, очі стікають щоками, аж раптом я бачу за ним якусь тінь.

Ще мить і мужик звиває від болю, а потім кидається до виходу.

— Порядок? — запитує незнайомець. Я його так само майже не бачу, тільки силует і голос.

Низький і холодний, гострий, немов лезо. Немов він запитує щось зовсім інше, а не чи в порядку я. 

— Дякую, — тільки й можу вимовити я. Мене всю трясе, я ледве тримаюсь на ногах. Маска з’їхала з обличчя, і я знімаю її, щоб витерти сльози. Поправляю сукню, бачу, що поділ порваний, і сльози течуть ще сильніше. 

— Це тільки сукня, могло бути гірше, — нагадує незнайомець. — Але нічого не сталося. 

— Я сама її пошила, — кажу я.  — Вона існує в єдиному екземплярі…

я намагаюсь заспокоїтись, переключитись, але виходить так собі. Серце все ще калатає від страху, а до горла підступив клубок. 

— Ну раз пошила — перешиєш, — додає роздратовано. 

 — Хто ви?... — зазираю йому в очі. Це єдине, що я бачу, бо маска закриває все обличчя.

— Більше ми ніколи не побачимось, — раптом каже він. — Тож ця інформація тобі не потрібна, — він відчиняє двері. — Іди. 

 — Я боюсь, — шепочу тремтячим голосом,  схлипуючи, чіпляючись за його руку, немов за соломинку. — Прошу, не залишайте мене…