1. Вадим. Винний має заплатити. 

Коли я розплющую очі, яскраве світло змушує примружитись. Все навколо таке сліпучо біле, що мені хочеться знову заснути. Але біль в ребрах все ж остаточно будить мене. Біля мого ліжка, практично на ньому, лежить дівчина в халаті медсестри. Вона, схоже, спить. Вона поклала руки на ліжко і примостила на них голову, а тепер спить, певно, сховавшись від своїх медсестринських обовʼязків.

Голова розколюється. Я дивлюсь на свої руки і бачу, що вони перебинтовані. В голові одразу спливають картинки. 

Вогонь… Дорога. Машина… Але я не можу зібрати себе докупи, всі ці картинки як шматочки пазлів, вони не показують цілісну картину. 

Раптом дівчина прокидається, підводить голову і дивиться на мене.

— Ти прокинувся? — запитує вона. — Як себе почуваєш? 

— Я в лікарні? — запитую я її. — Нічого не памʼятаю… Тільки машину. І вогонь. 

Зазираю їй в очі і раптом помічаю, що вони такого ж самого відтінку, як у Лізи та Манюні. І тут моє серце пропускає удар. 

— Кого привезли зі мною? — одразу додаю я. 

— Ти був сам, тебе знайшли на трасі без свідомості з раною на голові і попеченими руками, — каже вона. — Як тебе звуть? Звідки ти?  Тебе викинули з машини? Чи ти потрапив у аварію? 

— Скільки я тут? — я ігнорую її запитання, треба швидко думати. Тут, в лікарні, не знали мого імені і не внесли в базу, тільки це і врятувало моє життя станом на зараз.

 — Зараз я покличу лікаря, — медсестра підіймається зі стільця, і цієї миті лунає стукіт у двері. 

— Сховай мене, — шепочу я миттєво. — Інакше мене вбʼють і це буде на твоїй совісті. 

Вона реагує швидко — показує на шафу, яка стоїть в кінці палати. Я встаю і, похитуючись, ховаюся туди, а дівчина зачиняє дверцята.

— Тут є хто? — тим часом питають з-за дверей і я чую, як ті відчиняються. 

Кроки новоприбулих важкі. І голос цей точно не лікаря. Надто холодний і різкий. 

— А де невідомий пацієнт? — продовжує голос. 

 — Повезли на перев’язку, — спокійно відповідає дівчина. — Я тут прибираю. А ви його рідні? 

— Ми з поліції, — каже вже інший чоловік. — Можливо, ваш пацієнт — злодій. 

Я стискаю руки в кулаки. Зрозуміло, що це ніяка не поліція. Вони прийшли мене вбити, тепер сумнівів у цьому в мене не було.

Якщо ця дівчина зараз мене видасть — я труп. 

 — Нічого про це не знаю, — каже вона незворушним тоном. — Думаю, вам варто звернутися до лікаря. 

— Добре, дякуємо, тоді ми підемо туди. Стасе, ти до процедурної, я піду до лікаря, Володю, стань перед дверима в палату, — роздає команди той перший. 

Я не зможу вийти через двері. Цікаво, на якому ми поверсі… 

Коли вони виходять, дівчина відчиняє шафу і манить мене пальцем.

 — Тут є балкон, який поєднує дві сусідні палати, — шепоче вона.  — Зможете перелізти через перила?

— Зможу.. Чому ти допомагаєш мені? — питаю так само тихо. 

 — Ти схожий на мого брата, — вона зітхає. — Не знаю, де він зараз, може, хтось допоможе йому… Ти точно нічого не пам’ятаєш? Раптом ти справді злочинець? 

— Я памʼятаю аварію, скоріш за все її підлаштували. Там була моя родина: дитина і дружина.

Вона бере з тумбочки аркушик паперу, на якому були написані назви ліків, перевертає його на інший бік і щось швидко пише. Потім простягає мені:

 — Це моя адреса. Коли виберешся з лікарні, приходь туди, ми щось придумаємо разом. 

Я киваю, і тим часом непомітно витягаю її мобільник з кишені. Зробити це дуже легко, все ж, старі навички нікуди не поділися. 

— В такому одязі фіг виберусь, — фиркаю я. — Мене повʼяжуть одразу.

 — У комірчині є старий одяг, я принесу, але зараз тобі треба перебратися в сусідню палату, — каже вона. 

— Добре, — я киваю. — Тоді так і зробимо…

Не кажу, що зовсім не збираюсь до неї, я ж не ідіот. Хай думає, що прийду. Насправді ж я знаю, чим займусь одразу, коли вийду. Я маю дізнатись, що сталось, а ще… Винний має заплатити...