Розділ 30

– Що тепер ти будеш робити? – питаю у Яра, коли разом йдемо з кладовища. Я тримаюсь за його лікоть і зовсім не хочу відпускати. 

– Не знаю, – зітхає. – У батька бізнес залишився. Треба розібратися, що там і до чого. Думаю, роботи багато. 

– Отже, ти залишишся тут? – питаю з надією. 

– Якщо ти думаєш, що я тебе покину, то не думай, – втомлено усміхається. – Не покину. Особливо зараз. 

– Дякую, Яре, – шепочу. – Ти завжди будеш мені братом. 

Після похорону разом із Русланом та Діаною їдемо в лікарню. Сьогодні нас усіх пускають у палату до Алекса, але…  від ранку нічого не змінилося. Він досі не прокинувся. 

– Мене лякає його стан, – шепоче Діана. – Алекс завжди такий сильний та безстрашний, а зараз схожий на маленького хлопчика. Зовсім самого. 

– Він не сам, – кажу. – Ми з ним. 

Руслан забирає Діану додому, а я категорично відмовляюся їхати. Знову сідаю в крісло і беру його руку у свою. Дивлюсь на наші обручки та вірю, що коли-небудь ми таки зіграємо справжнє весілля. Нехай лише для нас двох, щоб більше нікого не було, але щоб Алекс усміхався і говорив. Просто говорив. 

– Не змушуй мене чекати, ведмедику, – кажу, а голос сильно тремтить. Я не хочу більше плакати. Час опанувати себе і бути сильною. За нас обох. Але серце не слухає. Воно сильно болить, і нічого з цим зробити не можу. – У нас все життя попереду, а ти тут спиш. А коли ж тоді кохати? 

– Алісо, – чую чоловічий голос і повертаю голову до дверей. Бачу Висоцького і не розумію, що він тут робить. Цей чоловік зник, коли був так потрібен, при цьому забрав велику частку земель в Алекса за мізерну долю інформації. 

Висоцький мені не подобається. Він здається мені ворогом. Погляд колючий і схожий на той, що був у Романа. 

Одразу згадую його слова про те, що в цьому світі виживає сильніший, і розумію, що Висоцькому вони підходять ідеально. 

Я залишаю палату і виходжу за чоловіком у коридор. Уявлення не маю, чого він хоче, але поговорити треба. Можливо, є ще якась інформація, яка розкриє чергову таємницю. 

– Я вас слухаю, – кажу стримано. 

– Як Алекс? – питає. – Я тільки сьогодні про все дізнався. 

– Поки нічого не відомо, – відповідаю. – Ви тільки тому сюди приїхали? 

– Не тільки, – прискіпливо мене розглядає. – Я з тобою хотів би поговорити. Дозволиш? 

– Про що? – не розумію. 

– Про твою маму, – хмуриться. – Я був особисто знайомим із нею. Скажу більше, між нами був роман. 

– Що? – я дуже хочу, щоб останні слова цього чоловіка мені почулися. Цього просто не може бути. Моя мама і цей… Якого біса?! 

– Я хочу… зробити тест ДНК, – продовжує мене шокувати. – Можливо, ти моя донька. 

– Я цього не хочу, – кажу твердо. – Ми з вами чужі люди. Абсолютно чужі. 

– Розумію твій стан, але я справді нічого не знав. Багато років минуло, а потім я дізнався про її смерть. Вікторія кохала твого батька. Саме тому обрала його, а не мене. А я відпустив. 

Боже, це якийсь дурдом! У мене скоро мозок вибухне від цих інтриг і таємниць! Я дійсно не хочу копирсатися в минулому, і не важливо мені, хто цей Висоцький. Навіть якщо він мій батько, я не впевнена, що коли-небудь відчую до нього щось тепле. 

Мені здається, що ця таємниця тиснула на маму багато років. Можливо, з Висоцьким у неї була якась інтрижка, в результаті якої вона завагітніла. Злякавшись, що може втратити Романа, вона збрехала, що дитина від нього. І через багато років вирішила зізнатися, а він не пробачив… і вбив. 

– Мені потрібен зразок твого ДНК. Будь-що: волосся, слина. Натомість я готовий дати тобі ще трохи інформації стосовно Олега Кравця та його дружини. 

У цьому весь Висоцький. Навіть тут він не дає права вибору. Як же я хочу, щоб не він був моїм справжнім батьком. 

Роздратовано висмикую кілька волосків і передаю йому в руку. Не розумію, що може змінити цей тест, але якщо Висоцький хоче його зробити – то нехай робить. 

Поруч із ним з'являється чоловік у чорному костюмі та складає моє волосся у прозорий пакет. Натомість передає Висоцькому чорну теку, в якій однозначно є щось для мене. 

– Молодець, Алісо. Я повідомлю тобі результати, щойно вони будуть готові, – відповідає чоловік. Уже збираюсь відкрити рота, щоб сказати, що вони мені не потрібні, але стримую себе. Нехай робить, що хоче. – Тепер моя частина угоди. Сподіваюсь, що ця інформація буде корисною. 

Висоцький йде в компанії свого охоронця чи то помічника, а я дивлюсь на теку в руках і повертаюсь у палату. Сідаю в крісло і, чесно кажучи, боюсь її розгортати. Я думала, що таємниці нарешті закінчилися, але схоже, що ні. 

А може, не варто її розгортати? Я не хочу більше нічого знати. Чомусь здається, що та інформація, що захована там, вкотре переверне мій світ з ніг на голову. 

Тільки-но наважуюсь розгорнути теку, як відбувається те, що це бажання в мене повністю відбиває. Алекс починає ворушити пальцями, і я кидаю теку на тумбу та біжу до нього.