Розділ 29

Алекса забирають в операційну. Ми з Русланом стоїмо в коридорі, і мені здається, що час тягнеться дуже повільно. Я не розумію, чому так довго до нас ніхто не виходить. 

Мої руки досі в його крові, як і одяг. Коли до нас наближаються поліціянти, зовсім не зважаю на те, як вони знімають з мене свою прослушку. А я й забула, що вона досі на мені. 

– Тобі варто вмитися, – стримано говорить Руслан, дивлячись на мої руки. – Я буду тут. 

На ватяних ногах йду до вбиральні й довго тримаю руки під струменем холодної води. Кров змивається, але краще мені не стає. Навпаки, біль дуже стрімко розростається і накриває мене з головою. Вимикаю воду, роблю крок і сідаю просто на підлогу. Закриваю обличчя руками й голосно ридаю. 

– Що з вами? – чую жіночий голос і піднімаю голову. Медсестра розглядає мене й, мабуть, думає, що мені погано. Так, мені погано, але не фізично. Я помираю… морально. 

– Усе добре, – підводжусь на ноги й, оминувши її, йду до виходу. 

Коли бачу в коридорі Діану, яку міцно обіймає Руслан, різко зупиняюся. Схоже, вона все знає і тепер може втратити єдину рідну людину. 

Я боюсь наближатися, тому що знаю – Діана буде мене ненавидіти. І найголовніше, що у неї є на це право. Цього разу – точно.

Коли вона помічає мене, залишає Руслана і швидко прямує назустріч. Я чекаю, чого завгодно – образ, ляпасів, висмикування волосся, але… Діана робить не це. Вона обіймає мене міцно-міцно, і ми разом починаємо плакати. 

– Пробач, – схлипую. – Я не хотіла, щоб він постраждав. 

– А Алекс не хотів, щоб постраждала ти, – шепоче. – У цьому весь Алекс. Він не дасть образити тих, кого любить. 

Тих, кого любить… Тут Діана має рацію. Алекс вчинив як справжній чоловік, але я цього не хотіла. 

Години очікування перетворюються у вічність. Операція затягується, і мені здається, що в ці хвилини за дверима Алекс з останніх сил хапається за життя. 

Якби ж я могла чимось допомогти. Якби час можна було відмотати назад. Але тут я безсила, і це відчуття не дає дихати. 

– Яре… – видихаю, коли бачу брата в іншому кінці коридору. Біжу до нього і потрапляю в міцні обійми. Сьогодні Яр втратив батьків і йому набагато важче, ніж мені, але він прийшов, щоб підтримати, і я це ціную. 

– Що відомо? – питає, не випускаючи мене з обіймів. 

– Поки нічого. Операція триває, – кажу. 

Саме в цей час двері операційної відчиняються, і до нас виходить лікар. Ми з Яром наближаємось, щоб нічого не пропустити, і я дуже боюсь почути щось погане.

– Операція минула успішно. Єдине, що зараз залишається – це чекати. Поранення досить складне і більше інформації буде тільки після того, як пацієнт прокинеться, – пояснює лікар. 

– Ми можемо його побачити? – питає Діана. 

– Поки що ні. Коли можна буде, я скажу. 

Лікар йде, а я знову обіймаю Діану. Мені здається, що вона чекала кращих новин. Мабуть, не думала, що все настільки серйозно. Ну звісно, вона не бачила, скільки крові втратив Алекс і куди потрапила куля, а я все це бачила і розумію масштаби катастрофи.

– Я відвезу вас додому. Немає сенсу тут залишатися, – говорить Руслан. 

Я не хочу їхати, але треба переодягнутися і було б добре з'їздити в поліцію, щоб дізнатися, що буде з Романом після всіх його зізнань. 

– Завтра буде похорон, – говорить Яр, коли йдемо на вулицю. – Сьогодні треба все підготувати. Не хочу тягнути з цим. 

– Я прийду, – кажу впевнено. – Я буду поряд. 

– Дякую, – Яр обіймає мене на прощання, і я сідаю на заднє сидіння до Діани, а Руслан – спереду. 

– Його батьки загинули? – питає Діана, спостерігаючи за Яром. 

– Так. Це теж справа рук Романа, – кажу. – Завтра буде похорон. Я маю його підтримати. 

– Я теж прийду. Якщо ти не проти, – несподівано пропонує. – Не для того, щоб вшанувати пам'ять тих людей. Просто твій брат здається дуже розбитим.

– Дякую, – це дійсно дуже приємно. Я знаю, як Діана ставиться до Романа і до Олега теж, але те, що вона хоче підтримати Яра – дуже приємно. 

Повернувшись у дім Алекса, я відразу йду в кімнату, щоб прийняти душ і переодягнутися. Сьогодні ми з Русланом маємо ще поїхати у поліцію, а потім я хочу повернутися в лікарню. Навіть якщо мене не пустять до Алекса, я готова сидіти під дверима його палати. 

– Діана заснула, – говорить Руслан, коли разом покидаємо будинок. 

– Це добре. Їй не завадить відпочити. 

– А тобі? – Руслан відчиняє для мене передні пасажирські двері та чекає, поки сяду всередину. – Ти теж багато пережила. Алекс не зрадіє, якщо з тобою щось станеться. 

– Зі мною все буде добре, – кажу впевнено. Не знаю тільки, його цим хочу переконати чи себе. 

Ми їдемо у поліцію, і там доводиться давати свідчення. Роман за ґратами й, швидше за все, не вийде звідти вже ніколи. Принаймні я дуже на це сподіваюся. 

– Відвезеш мене до Алекса? – питаю, коли виходимо з відділку.