Розділ 28

Наближаюсь до воріт і дивлюсь у камеру. Знаю, що охорона мене побачить і докладе Роману. Кілька хвилин очікування здаються цілою вічністю, а коли ворота нарешті відчиняються і до мене виходить Євген – помічник Романа – серце мало не зупиняється.

Я розуміла, що буде страшно, але не думала, що настільки. 

– Що ти тут робиш? – цідить Євген. 

– Я хочу з татом поговорити, – кажу. – Я знаю, що сталося з хресним і Світланою. Думаю, що це Алекс їх вбив. 

– Як ти втекла? – недовірливо питає Євген.

– Алекс мене відпустив. Я… не потрібна йому більше, – видихаю. – Він сказав, що батько буде наступним, і я злякалася. 

Мені здається, що Євген не вірить жодному моєму слову. Він дивиться прискіпливо, а я дихаю через раз. Ще мить – і він випустить кулю мені в лоба і я не зможу дізнатися правду. Але відбувається дещо інше.

– Заходь! – командує і чекає, поки пройду на територію. 

Ворота за моєю спиною зачиняються, відрізаючи шлях до втечі. Мороз біжить шкірою, але я не відступаю. Переступаю поріг будинку, який багато років був моїм рідним домом. Я пам'ятаю, як мама смачного готувала на кухні, як ми разом вирізали різні фігурки з паперу у вітальні і як вона співала мені колискові у моїй кімнаті на другому поверсі.

Мені здається, що все це було в іншому житті. Щасливому та безтурботному. 

Євген відчиняє двері кабінету і пропускає мене всередину. Я бачу Романа за столом – і в горлі з'являється клубок. Наші погляди зустрічаються, і єдине, що я відчуваю до цього чоловіка – це люту ненависть. 

– Який сюрприз, донечко! – хмикає Роман і підводиться на ноги. Обходить стіл і наближається до мене. Розглядає прискіпливо, а у мене одразу відчуття складається, що він усе знає. – Схоже, Яшину ти більше не потрібна. 

– Ні, – кажу стримано. – Пробач, тату. Він змусив мене вийти за нього. 

– Думаєш, одним “пробач” можна все виправити? Через те, що зірвалося весілля з Владом, я втратив дуже багато грошей і могутнього компаньйона. Як ти збираєшся це виправляти? 

– Я не знаю, – кажу. – Але на все готова. 

– А якщо я скажу тобі вбити Яшина, ти зробиш це? Заради татка, – Роман звужує погляд, а я стискаю руки в кулаки. Який же він мерзотник! 

– Я – не вбивця… – шепочу. 

– У цьому світі виживає сильніший, Алісо. Інколи треба стати вбивцею, щоб вижити.

– Це ти про що? – питаю обережно. 

– Та так, – Роман повертається до мене спиною і йде до бару. Наливає в склянку віскі та п'є одним махом. Весь цей час Євген стоїть у мене за спиною. Схоже, він таки не довіряє мені. – Я планую згорнути тут весь бізнес і перебратися в якусь теплу країну. Полетиш зі мною? 

– Чому? – питаю. – Це через Алекса? А як же Олег і Світлана? 

Розумію, що надто багато питань, але слова Романа вибивають мене з колії. Якщо він залишить країну, то так і не отримає своє покарання. 

– Ти вже чула про аварію? Я теж нещодавно дізнався. Яка трагедія! – Роман знову п'є, і я не можу сказати, що йому боляче через смерть брата. Я б сказала – байдуже.

– Я сподіваюся, що ти жодним чином не причетний до неї, – вирішую діяти, інакше ця розмова ні до чого не приведе. – Важко назвати тебе убитим горем. Все-таки рідного брата втратив. 

– Олег отримав те, що заслужив. У нашій справі потрібно залишатися холоднокровним. Він цього не робив, – цідить Роман. 

– А мама… За що ти вбив її? 

– Не зрозумів, – Роман навіть склянку залишає і швидко наближається до мене. – У тебе є докази моєї вини, донечко? 

– Мама померла від черепно-мозкової травми. Ти побив її у той вечір, – кажу прямо. – За що? Вона ж так тебе кохала! 

– Якби кохала, не нагуляла б дитину на стороні! – гиркає так, що у мене серце на мить зупиняється. Я розумію, що зачепила правильні ноти й тепер розмова змінить напрямок руху. – Ти, мабуть, не в курсі, донечко, що я не твій татко. Так-так! Твоя мама багато років водила мене за носа, а потім враз її сумління замучило! Дурепа! Краще мовчала б! 

– І за це ти її вбив? – питаю, а голос тремтить. Я так чекала на цю правду, і якщо зараз не почую її, то, мабуть, це буде найбільше моє розчарування. 

– Трохи сили не розрахував, – кривиться. – Вдарив, а вона впала й об край ліжка вдарилася. Яка дурна смерть. 

– Ти її вбив… – шепочу, а сльози застеляють очі. Це та правда, яку я так хотіла почути, але до якої зовсім не готова морально. А найгірше те, що це далеко не все, що я маю дізнатися. 

– І що? – хмикає Роман і знову п'є. Мені здається, що десь у глибині душі йому також боляче, адже я знаю: колись він маму кохав. Ні, це жодним чином не знімає з нього відповідальності. Він мерзотник і має гнити у в'язниці. – Ніхто не доведе, що це було вбивство. Твоя мама померла від серцевого нападу! 

– А як щодо батьків Алекса? Це теж твоїх рук справа? – ціджу. 

– Я вже говорив тобі, що в цьому світі виживає сильніший. В той час Яшин став мені поперек горла. І я його позбувся.