Розділ 26

Якщо чесно, то я навіть не знаю – радіти мені чи плакати. Такого не очікувала, і тепер у голові стільки всього, що треба скласти в один пазл. 

Я розумію: єдиний, хто може допомогти мені у цьому – це мій батько, чи не батько зовсім… Я маю право знати правду, якою б вона не була. Тільки не факт, що він мені її розповість.

– Я краще сяду, – кажу і йду до дивана. Закриваю обличчя руками та уявляю собі, що всього цього просто немає. Цих людей поруч. Цих проблем. 

– Ти як? – поруч сідає Діана і торкається мого плеча своєю рукою. – Може, варто вийти на вулицю чи дати тобі води?

– Ні, не треба, – кажу і піднімаю погляд на Алекса. Мені цікаво побачити його реакцію на все це. І вона є. Алекс стоїть, стиснувши руки в кулаки, а я можу тільки уявити, про що він думає зараз. 

– Алісо, тобі треба заспокоїтись, – говорить Яр і сідає навпочіпки поруч зі мною. – Я розумію, як тобі зараз, але… Я теж шокований. Якщо мій батько все це знав і підтримував… 

– То ти – син Олега? – цідить Діана. – Твій татко нічим не кращий від Романа! 

– Діано, досить! – гиркає Алекс. – Алісо, Яр має рацію. Ця новина всіх нас вибила з колії. Потрібно добре подумати перед тим, як щось робити. У нас немає прямих доказів причетності Романа до смерті твоєї матері. Тільки слова матері Яра, і то, сумніваюсь, що вона повторить їх у суді. 

– Тоді я маю сама витягнути з нього цю правду, – кажу сердито. – Я не буду чекати, поки Роман ще когось вб'є! Він має відповісти за те, що зробив. 

– Я не дозволю тобі вийти з цього будинку! – цідить Алекс. – Це дуже небезпечно! 

– Дозволь я сама буду вирішувати, що мені робити! – підводжусь на ноги та дивлюсь в очі Алексу. Я не хочу з ним сваритися, але на цей момент у мене є стійке переконання, що треба робити. І я не відступлю. 

– Мені дуже прикро, що я сам привів до того, що ти мені не довіряєш, – видихає Алекс. – Я багато разів робив тобі боляче. Можеш і далі вважати мене монстром, але я не готовий втратити тебе! Я обіцяю посадити Романа за ґрати. У мене теж є причини прагнути цього. Але ти не будеш пхати свого носа! А якщо пручатимешся – у кімнаті замкну! 

– Та пішов ти! – випалюю йому в обличчя. – Ти мені ніхто, щоб командувати. Маєш рацію – слухати тебе я не буду. Я стільки разів намагалась довести, що не ворог тобі, а що зробив ти? Скажи! Що ти зробив?! 

Алекс мовчить. Ну звісно, що йому сказати.

Я не хочу чекати на відповідь, якої й так не буде. Швидко залишаю вітальню і йду на вулицю. Треба терміново вдихнути повітря, інакше просто збожеволію. Серце гупає об ребра і завдає болю, але душевний біль значно сильніший. Його нічим не вилікувати, як би я не намагалася. 

На вулиці холодно і знову накрапає дощ. Стаю на терасі та обіймаю себе руками. На очах виступають сльози, але я й не думаю їх витирати. Нехай котяться. 

– У вас тут такі пристрасті вирують, – говорить Яр і зупиняється поруч зі мною. 

– І не кажи, – бурчу. 

– Пробач, Алісо, але зараз я на боці Алекса. Тобі не можна бачити Романа. Він неконтрольований. Хто знає, що у нього в голові. 

– А як щодо твого батька? Ти ж розумієш, що, швидше за все, він теж причетний до тих махінацій. Можливо, і до смерті батьків Алекса, – дивлюсь на брата і розумію, що йому також дуже важко. 

– Мій батько однозначно не святий, – відповідає. – Але я вірю, що він не вбивця. Якщо винен за щось – буде відповідати. Я так вважаю. 

– Інколи мені здається, що ми в якийсь кошмар потрапили, з якого немає виходу, – шепочу. – Здається, що цей жах ніколи не закінчиться. 

– Закінчиться. От побачиш, – Яр торкається мого плеча. – Ти тільки глянь, яка у тебе підтримка. Сам Алекс Яшин. 

– Тут усе дуже складно, – зітхаю. – З одного боку, з мене впало це відчуття провини за смерть його батьків, а з іншого – тепер я не можу забути його недовіру. 

– Алекс тебе кохає, – усміхається Яр. – Так, характер у нього ще той, але все, що він зараз робить – лише для того, щоб захистити тебе. І тут я з ним погоджуюсь. Ти сильна, Алісо, але є речі, які й тебе зламати можуть. 

– Шкода, що ти більше не мій брат, – кажу. – Я дуже тебе люблю. 

– І я тебе, – Яр обіймає мене, а мені так добре в його обіймах. – Я завжди буду твоїм братом. Байдуже, що не кровним. 

Яр йде, давши мені слово тримати в курсі подій. Вони разом з Алексом будуть шукати докази причетності Романа до смерті моєї мами. Чесно кажучи, мені важко повірити, що мама стільки років жила з батьком і не говорила йому правду. Чому тоді вирішила сказати? Якби мовчала, зберегла б життя.

Повернувшись у дім, минаю вітальню і йду відразу в спальню. Ховаюсь під ковдру, тому що добряче замерзла, і сама не розумію, в який момент засинаю. Мабуть, усі ці новини вкотре стали причиною морального вигорання. 

Мені треба набратися сил та подумати, що робити далі. Я не готова залишити все, як є, отже, необхідний план. 

Коли прокидаюсь, розумію, що голова лежить на грудях в Алекса. Він також спить, тому обережно сідаю і розглядаю його. 

Я не можу сказати, що ненавиджу його за все, що між нами сталося. Мабуть, це навіть не наша вина, а тих обставин, що були. Хто знає, як би я поводилась знаючи, що його батько вбив моїх батьків.