Розділ 20

Після того, як з одягом покінчено, Діана прямує до салону краси на першому поверсі. Там пояснює, чого хоче, і за неї беруться професіонали. За мене, до речі, також. 

Через дві години ми виходимо зовсім іншими людьми, тільки радості з цього приводу зовсім не відчуваю. 

– Руслане, я можу дещо у тебе попросити? – питаю, коли наближаємось до автомобіля. 

– Я слухаю, – киває. 

– Дорогою до будинку Алекса розташований дитячий будинок. Ми можемо поїхати туди? 

– Навіщо? – хмурить брови.

– Я хочу дізнатися, чи допомагає мій хресний цьому закладу. Просто коли була там востаннє, директор просив допомоги, а я не впевнена, що мій хресний допоміг. Це всього на кілька хвилин. Я тільки запитаю і поїдемо.

– Ну, добре, – Руслан погоджується. 

Ми сідаємо в автомобіль і залишаємо стоянку. Чесно кажучи, хвилююся трохи. З усіма цими проблемами я зовсім забула про дітей, які чекають на мою допомогу. Є ще надія, що Олег допоміг з ремонтом і всім іншим, але вона дуже мізерна. 

– Що це за місце? – питає Діана, дивлячись у вікно. Автомобіль зупиняється біля будинку, і я помічаю дітей на стадіоні. 

– Дитячий будинок, – відповідаю і першою залишаю салон. Мені здається, що Діана буде чекати в машині, але цього не відбувається. Вона також йде, поруч із Русланом. 

– Аліса! – кричать діти, коли помічають мене, і біжать назустріч. Коли бачу їхні щасливі обличчя, все погане одразу ж забувається, і я усміхаюсь. Мене обіймають з усіх боків і мало не збивають з ніг. 

– Як ваші справи? – питаю. – Усе добре? 

– Ми скучили за тобою, – відповідає хлопчик Назар. – Ти куди зникла? 

– Ми думали, що забула про нас! – кричить білявка Оля. 

– Не забула, – кажу. – Пробачте, що довго не провідувала. Обіцяю виправитись! 

– Зіграєш з нами у футбол? – питає Ростик. – Ми тільки почали. 

– Не сьогодні. Боюсь зачіску зіпсувати, – усміхаюсь. 

– Ти дуже гарна! – робить комплімент Назар і мило червоніє. 

– Давайте я з вами зіграю! Мене Руслан звати! – чоловік наближається до нас і тисне руку всім хлопцям. Це приємно. 

– Круто! – ті радіють і біжать на поле, а ми з дівчатами залишаємось. 

Помічаю, що Діана відходить, щоб по телефону поговорити, а я йду до будинку, щоб знайти директора. Я справді дуже хочу з ним поговорити. 

– Які у мене гості! – радісно говорить Іван Федорович, коли переступаю поріг його кабінету. Він обіймає мене, а я помічаю, що з його вікна добре видно стадіон і хлопців, які бігають за м'ячем. – Щось сталося, Алісо? Давно тебе не було. 

– Уже все добре, на щастя, – кажу. – Я хотіла запитати, чи надходила допомога від мого хресного. Він обіцяв, що допоможе, але я так і не дізналася, чи перерахував Олег кошти. 

– Ні, не перерахував, – зітхає. – Ми чекали, але згодом зрозуміли, що не варто. Зараз шукаємо нових покровителів, які захочуть опікуватися дітками. Зробити це дуже важко, а того, що дає вище керівництво, катастрофічно не вистачає. 

Мені боляче та неприємно все це слухати. Я готова все зробити, щоб ці діти жили у комфорті. Тільки от грошей у мене немає, як і багатих знайомств. 

Коли ми залишаємо кабінет, щоб піти до дітей, я помічаю, як коридором йде Алекс. Він наближається до нас і здається мені роздратованим. Невже подумав, що я втекла? 

– Ви хто? – хмуриться Іван Федорович, коли Алекс зупиняється поруч з нами. 

– Олександр Яшин – чоловік Аліси, – говорить стримано. 

– Чоловік? – дивується директор. – Ти вийшла заміж? Вітаю, Алісо! Ну тепер зрозуміло, чому в гості не заходила. 

– Аліса часто тут буває? – питає Алекс. 

– Ще б пак! – усміхається Іван Федорович. – Діти Алісу дуже люблять. Вона завжди нам допомагає. 

– Іване Федоровичу, ми вже підемо, – втручаюсь, тому що не хочу, щоб директор видав усі мої таємниці. – Я спробую якось вам допомогти. Нічого не обіцяю, але спробую. 

– Дякую тобі, Алісо! – чоловік обіймає мене, а тоді ми з Алексом йдемо до виходу. 

– Про яку проблему ти казала? – несподівано питає Алекс, поки йдемо до виходу. 

– Інтернату потрібні гроші. Треба зробити ремонт, перекрити покрівлю та оновити майданчик. Раніше мій хресний допомагав, але останнім часом гроші перестали надходити.

Алекс ніяк не коментує те, що кажу. Мовчки йдемо до стадіону, де Руслан продовжує грати футбол з хлопцями. Коли мене помічає Іринка, швидко біжить назустріч. 

– Тебе довго не було, – міцно обіймає за талію. 

– Пробач, – гладжу її волосся. – Але я тут. 

– Це добре. Ти привела своїх друзів? – Іринка дивиться на Алекса знизу вгору, а він несподівано присідає поруч з нею навпочіпки. 

– Я – її чоловік. Алекс, – він простягає дівчинці руку, і вона доволі невпевнено потискає її. 

– Іра, – шепоче.