Розділ 19

Коли виходжу на вулицю, одразу обіймаю себе руками. Тут холодно і сиро. Два автомобілі вже чекають на нас, і поруч з одним стоїть Алекс. Йду сходами вниз і сідаю всередину. Двері зачиняються, а він поруч з водієм місце займає. 

Їдемо мовчки. Ця тиша трохи лякає, але я тримаюсь. Двірники заледве встигають справлятися з потоками води на лобовому склі, і через це видимість практично нульова. 

Дорога займає майже годину, і весь цей час я сиджу як натягнута струна. Коли ж ми таки прибуваємо до лікарні, автомобілі зупиняються не біля центрального входу, а їдуть туди, де службовий вхід. 

Алекс дає мені сухі команди, коли йти, коли зупинитися. Ми удвох заходимо всередину, а там нас зустрічає медсестра і дає все, що треба одягнути. Халат, шапочку, бахіли та маску. 

Алекс впевнено піднімається сходами на третій поверх, а я – за ним. Мені страшно і болить голова, але тримаюсь, тому що дуже хочу побачити Яра. 

На щастя, його палату ніхто не охороняє, тому без проблем вдається зайти всередину. Алекс також робить це, хоча я думала, що він у коридорі зачекає. 

Яр спить, але я бачу подряпини у нього на обличчі, пов’язку на голові та гіпс на руці. Серце від болю стискається, але стримую себе, щоб не плакати. Зараз точно не час. 

– Яре, – торкаюсь його плеча і знімаю з себе маску, щоб він мене впізнав. – Братику…

Яр розплющує очі й, здається, не може второпати, що відбувається. Дивиться на мене, як на привида, а я усміхаюсь крізь сльози та обіймаю його за шию. 

– Ти не змогла втекти? – питає тихо. – Батько тебе знайшов? 

– Ні, не знайшов, – кажу. – Я зараз в Алекса живу. 

– Що? – Яр злиться, і я розумію його реакцію. – Ти збожеволіла? 

– У неї вибору іншого не було, – холодно втручається Алекс і знімає з себе маску. – Аліса – моя дружина. 

– Ти – покидьок! – Яр збирається встати, а мені доводиться його утримувати. – Відпусти Алісу! Вона тут ні до чого! 

– А хто тоді має відповідати за смерть моїх батьків? Може, ти? – цідить Алекс. – Я можу просто зараз випустити тобі в лоба кулю!

– То чому не робиш цього? Давай! Стріляй! 

В момент, коли Алекс дістає з-за пазухи пістолет, мій світ в черговий раз перевертається. Він націлює його на Яра, а я відпускаю його і стаю так, щоб дуло пістолета торкалося моїх грудей. 

– Спочатку тобі доведеться вбити мене! – ціджу. 

– Алісо! – кричить Яр, але відступати я не збираюся. 

Дивлюсь на Алекса і чекаю хоча б чогось. 

– Якщо ти так сильно прагнеш вбити нас усіх, то розпочни з мене! Дуже сподіваюсь, що моя смерть хоч трохи втамує твій біль. 

Алекс мовчить. Навіть не кліпає. Дивиться на мене і вагається, мабуть. Мені ж зовсім не страшно. Чомусь є впевненість, що він цього не зробить. Не тому, що кохає. Просто я йому ще потрібна… 

– Я чекаю в коридорі. У тебе п'ять хвилин, – Алекс забирає пістолет і залишає палату. Я ж видихаю і почуваюсь повністю знесиленою. 

– Ти збожеволіла! – цідить Яр. – Як можеш бути з цим мерзотником? Шукай будь-який спосіб втекти! 

– Я не буду тікати. Принаймні поки що, – кажу. – Яре, мені здається, що мій батько причетний до смерті батьків Алекса. Він хотів забрати у них землі, а вони відмовлялися. Палив техніку та будинки. А потім сталася аварія. 

– І чого ти хочеш від мене? – питає. – Зараз ніхто не скаже тобі правду. 

– А як щодо моєї мами? Мені здається, що померла вона не від серцевого нападу. 

– Алісо, ти перебільшуєш, – хмуриться Яр. – Хочеш повірити у те, що розповідає тобі Яшин, але насправді все не так. 

– Нехай, – зупиняюсь на цьому, тому що часу дуже мало. – Просто май на увазі, що може бути все. Я дуже хочу, щоб ти одужав. І коли це станеться, ми ще раз обов'язково зустрінемось. Я люблю тебе! 

Обіймаю брата і цілую в щоку. Я знаю його дуже добре, тому сподіваюсь, що мої слова посіяли в його душі зерна сумніву. Він точно спробує дізнатися правду, і, можливо, у нього це вийде навіть краще, ніж у мене. 

– Я теж тебе люблю, малявка! – усміхається якось сумно, а у мене в горлі з'являється клубок. Залишаю палату і бачу в коридорі Алекса. Одягаю маску і мовчки йду за ним до виходу. 

Халати та все інше віддаємо медсестрі та покидаємо лікарню. Автомобіль чекає біля виходу, тому сідаю на заднє сидіння, а Алекс – попереду. 

Я рада, що він нічого мені не каже. Краще мовчати, ніж говорити якусь дурню, яка знову зробить мені боляче. 

Годинник показує третю ночі, мабуть, саме тому мої очі дуже швидко починають злипатися. Навіть не розумію, в який момент засинаю, а от прокидаюсь уже в кімнаті, а за вікном світить сонце. 

Не можу згадати, як ми повернулися і як я у кімнаті опинилася. Невже Алекс приніс мене сюди? На нього не схоже, але не думаю, що мене ніс охоронець. 

Не встигаю до кінця прокинутись, як двері в кімнату відчиняються, і на порозі з’являється Діана. Вона невдоволено мене розглядає, наче це я припхалася до неї з самого ранку.