Розділ 18

Оскільки мені дозволено залишати кімнату і навіть будинок, вирішую цим скористатися. Наче злодійка крадусь коридором і спускаюсь сходами на перший поверх. Шкода тільки, що на вулицю не встигаю вийти, тому що зустрічаю Діану. 

– Алекс дозволив тобі виходити з кімнати? – питає невдоволено. 

– Так, – кажу стримано. Мене дратує ця дівчина та її палка ненависть до мене, але я пам’ятаю розповідь Руслана – вона також була в тій машині й сильно постраждала. 

– Щось мій брат занадто добрим став! – цідить. – Таку, як ти, треба в підвалі тримати!

– Таку, як я? – перепитую. – А що зі мною не так?

– Твій батько…

– Я знаю, що сталося з тобою і твоїми батьками, – перебиваю дівчину. – Мені шкода, але немає прямих доказів того, що це зробив мій батько. Та якщо навіть так, то це нічого не означає. Я – не вбивця.

– У вас одна кров. Ти така ж, як і він! – Діана наближається до мене і знову замахується. Схоже, бити по обличчю – це її маленьке захоплення. Тільки цього разу я не даю їй цього зробити та перехоплюю руку. Відштовхую її від себе і глибоко вдихаю. 

– Досить уже скидати на мене всі гріхи! – кричу. – Я не така, як мій батько! Він може бути вбивцею, я цього не виключаю. Моя мама… також померла за загадкових обставин. 

Якщо Діана й хотіла щось сказати, то різко передумала. Я ж залишаю будинок і виходжу на терасу. Тут гарно та свіже повітря, яке вдихаю на повні груди. Відчуваю, що скоро знову розплачусь. Я зовсім не така. Не плакса. Та вся ця ситуація занадто критична. Я в клітці, і виходу з неї немає. 

Поки гуляю територією, позаду мене за декілька метрів перебуває охоронець. Уявлення не маю, як можна звідси втекти, але, мабуть, Алекс думає, що у мене будь-якої миті виростуть крила і я просто перелечу двометровий паркан. 

Не знаю, скільки минає часу, та коли небо затягують темні хмари та зривається вітер, я йду на терасу. Сідаю під навісом і дивлюсь, як зовсім недалеко небо розсікає блискавка. 

Малою я завжди боялася грози, і мама приходила до мене серед ночі, щоб спати разом. З часом цей страх минув, але я досі пам’ятаю її теплі обійми. 

Небо в черговий раз розсікає блискавка і б’є грім. Здригаюсь від цього звуку і повертаюсь, щоб піти в будинок, але бачу Алекса – і завмираю. Він стоїть, заховавши руки в кишені штанів, й уважно мене розглядає. Уявлення не маю, що хоче там побачити, але питати не буду. Оминаю його і йду до будинку, але, коли він починає говорити – різко завмираю.

– Сьогодні вночі ми поїдемо до твого брата.

– Дякую, що дотримав слова, – кажу стримано.

– Натомість завтра ввечері ми з тобою підемо на благодійний бал, і там я представлю тебе як свою дружину, – продовжує. 

– Зажди, дай вгадаю! Мій батько також там буде, – випалюю.

– Не тільки батько. Олег – також, – криво усміхається. – Думаю, це буде неабиякий сюрприз для них. Наскільки мені відомо, про наше одруження вони ще не знають.

– Ні, – шепочу. 

– Завтра Діана складе тобі компанію на шопінгу. Тільки без дурниць, Алісо. Коли надумаєш тікати, згадай, що ти зовсім одна в цьому світі. 

Алекс залишає мене на терасі, а сам йде в будинок. В один момент на землю звалюється сильний дощ і повністю закриває видимість. Краплі барабанять по даху, а я продовжую стояти на місці. Не люблю грозу, але зараз вона допомагає мені заглушити той біль, що розростається всередині. 

У будинку тихо та похмуро. Таке відчуття, що тут ніхто не живе і світло ніде не горить. Піднімаюсь на другий поверх, щоб піти в кімнату, але коли відчиняю двері, бачу там Алекса в одному тільки рушнику на голе тіло. 

Спочатку хочу відвернутись, а потім згадую, що це буде якось по-дурному виглядати, тому продовжую на нього витріщатися. 

– Мені потрібен телефон, – випалюю на одному подиху.

– Навіщо? Хочеш таткові зателефонувати? – питає невдоволено.

– Подрузі, – кажу. – З батьком я не маю про що говорити. 

– І чому так? – Алекс наступає і тепер стоїть зовсім близько. Я вдихаю аромат його гелю для душу і почуваюсь ідіоткою. 

– У той день, коли ми їхали до тебе, перед нападом, я розповідала, що мене хочуть силоміць видати заміж. Тоді я ще не знала, хто ти, – пояснюю. – А ще казала тобі, що з батьком у мене погані стосунки. Після того, як померла мама, ми практично не спілкувалися. Я досі не знаю, що стало причиною її смерті. Батько нічого мені не пояснив. Я ніколи не говорила, що він святий і що я на його боці, але ти вбив собі в голову, що я – ворог. Хоча насправді уявлення не маю, що відбувається між вами. 

– Хочеш сказати, що між нами все може бути як раніше? – хмикає Алекс. – Думаєш, я зможу кохати доньку свого ворога? 

– Я не прошу тебе кохати мене, – дивлюсь йому в очі. – Я просто хочу донести, що не маю відношення до того, що відбувається. Абсолютно ніякого. 

– Проте свою місію ти виконаєш, – видихає мені в обличчя. – Завтра зіграєш мою щасливу дружину, а далі я подумаю, що з тобою робити. 

Алекс розвертається і йде до шафи, щоб дістати з нею чистий одяг. Він знімає з себе рушник, а я таки відвертаюся. Обличчя горить, і я не знаю, від чого сильніше: злості чи сорому.