Розділ 16

Аліса

Голова розколюється. Таке відчуття, що хтось б'є по ній молотком, не зупиняючись. Намагаюсь згадати, що зі мною сталося, але пам’ять нічого не показує. Суцільна темрява. 

Розплющую очі, дивлюсь на білу стелю, стіни, а тоді бачу Алекса в кріслі поряд. Він переглядає щось у телефоні, низько схиливши голову, і поки не бачить, що я вже не сплю. 

Мене миттєво огортає жах, і спогади надто різко сиплються на голову. Яр… Він так сильно постраждав. Якщо він загине, я ж ніколи не пробачу собі цього. 

Єдине, чого не розумію – навіщо Алекс повернувся за мною. Невже вирішив по повній відігратися і використати мене як м’ячик? Не здивуюсь, якщо це так. 

– Чому я тут? – питаю хрипло, вирішивши прояснити ситуацію. 

Алекс відриває погляд від телефону і концентрує його на мені. Стає холодно. Відчуваю, як шкіра сиротами вкривається. 

– У тебе травма голови. Доведеться кілька днів провести тут, – відповідає стримано. – Можна сказати, що це твої маленькі канікули перед великими справами. 

– Ти обіцяв, що відпустиш мене! – ціджу. 

– Я передумав, – усміхається. – Наше одруження можна чудово обіграти та довести твого татка до сказу. 

– Я не буду брати в цьому участі! – випалюю. 

– Справді? – хмикає. – А якщо я розповім про стан твого брата? 

– Він живий? – одразу забуваю про погрози й хочу дізнатися те, що дійсно хвилює. 

– Живий. Більше нічого не скажу, – заявляє. 

– Чого ти хочеш? – питаю роздратовано. Мені важко зрозуміти, як в один момент людина, яка здавалася найкращою у світі, перетворилася на покидька. 

– Це вже інша справа, – задоволено усміхається. – Я хочу, щоб ти була слухняною дівчинкою і виконувала всі мої накази. 

– Хочеш зробити мене своєю лялькою? – ціджу. 

– Ти сама це сказала, Алісо.

Алекс підводиться на ноги та схиляється наді мною. Його руки по обидва боки від моєї голови, а обличчя – занадто близько до мого. 

– Я тебе ненавиджу! – видихаю. 

– Взаємно, синичко, – усміхається. 

– Алексе, у нас проблема! – у палату заходить Руслан, і Алекс одразу дає мені спокій. Поки він не бачить, глибоко вдихаю і поспіхом витираю сльози, що виступили на очах. 

За моїми діями слідкує Руслан, але ніяк не коментує. 

– Що знову? – цідить невдоволено. 

– Давай вийдемо! – киває на двері. Може, мені здається, але Руслан навмисне забирає Алекса з палати, даючи мені можливість перевести подих. 

Алекс озирається, наче вагається, чи варто залишати мене одну, а тоді йде за Русланом до дверей. Залишаюся одна й одразу сідаю. Голова продовжує боліти, а загальна слабкість не дає нормально рухатись. 

Відкидаю ковдру, звішую ноги над підлогою і вагаюсь, чи варто мені вставати. Втекти звідси все одно не зможу, але хоча б спробую пройтись і перевірити рівень власних можливостей. 

Підводжусь на ноги – і все навколо починає крутитися. Хапаюсь за бильце ліжка, щоб віднайти якусь опору, але допомагає так собі. До горла підступає нудота, і останнє, чого я хочу – це виблювати просто тут. 

– Якого біса ти встала? – гиркає Алекс, повернувшись у палату. Він дуже легко підхоплює мене на руки та знову опускає на ліжко. Точно як ляльку… – Не варто робити таких дурниць, Алісо. Тобі звідси не втекти! 

– Я знаю, – шепочу. Мені знову кортить розревітися. Хочу, щоб Алекс пішов і хоча б трохи я побула сама. 

– Тоді навіщо це? Показати мені свій норов?! Не той випадок! 

І що мені йому пояснювати? Алекс чує тільки себе. Саме тому відвертаюсь до нього спиною та обіймаю себе руками. Мені холодно і боляче, але це далеко не найгірше. 

Алекс стоїть наді мною що деякий час, але мовчить. В якийсь момент я чую, як гримають двері, і видихаю. 

Пішов нарешті.

Навіть не знаю як, та мені вдається заснути. У кублі ворогів я не почуваюсь захищеною. Точно так само не почуваюсь і серед рідних людей. 

Наступне моє пробудження відбувається посеред ночі. За вікном темно, а в палаті горить приглушене світло. Я дуже сподіваюся, що тут нікого немає, але помиляюсь. 

На дивані лежить Алекс. Очі заплющені, одна рука за головою, а інша – на животі. Я не розумію, чому він тут. Однозначно за дверима ціла купа охоронців, що не дадуть мені втекти. Він не довіряє їм? Чи, може, хоче сам все контролювати? 

Відчуваю сильне бажання сходити у вбиральню, але уявлення не маю, як це зробити. Минулого разу мало не розбила собі голову вдруге. Думаю, що цього буде так само. 

І що робити? Кликати Алекса на допомогу? Це так ганебно… 

Минає ще кілька хвилин, і я розумію, що чекати більше немає сенсу. Хочу встати сама, але згадую слова Алекса про слухняність. Мені не варто його злити. Я хочу дізнатися, як там Яр. 

– Алексе, – сідаю і намагаюсь його розбудити. – Алексе!