Розділ 9

– Як швидко розходяться новини, – зітхаю. – І звідки ви дізналися? Від Яра? 

– Він також в курсі? – випалює Олег і тим самим здає себе повністю. Отже, все-таки Влад. А я так сподівалася, що хресний до цього не причетний. 

– Отже, не Яр вам розповів. А хто тоді? Може, Влад? 

– Який ще Влад? – мій хресний зовсім не вміє брехати. Очі так і бігають, а щоки червоніють. Я дуже його люблю і поважаю, але ось такі підстави – це дуже підло.

– Відвезете мене в дитячий будинок? Хочу дітей провідати, – кажу, і водій одразу ж залишає парковку. 

– Алісо, Влад – син мого ділового партнера. Мого і твого батька, – тим часом намагається пояснити Олег. – Ніхто не збирається силоміць одружувати вас. Ми вирішили, що вам варто познайомитися. Можливо, він тобі сподобається. 

– Круто, що ви це вирішили, але Влад мені не сподобався! – випалюю сердито. Я до останнього сподівалася, що хресний до цього не причетний, але все виявилося так, як я не хотіла.

– Точно? – схоже, Олег не полишає надії звести нас. Мабуть, там великі гроші замішані, якщо він так хвилюється.

– Я вас не розумію, якщо чесно, – вирішую говорити відкрито. – Подібного вчинку я могла чекати від батька. Для нього завжди на першому місці були гроші, але ви… Навіщо вам це? 

– Алісо, ти просто не розумієш, – хмуриться Олег. – Мені та твоєму батькові потрібна підтримка Влада і його батька. Ситуація з бізнесом дуже серйозна. У місті з’явився чоловік, який хоче забрати собі все, але ми не готові так легко здатися. 

Просто прекрасно! З одного боку, я розумію хресного, але з іншого… Хіба дорослі чоловіки не можуть самостійно розібратися з проблемами? До чого тут я, взагалі?! 

– Пробачте, та я не буду брати в цьому участі, – кажу серйозно. – У мене дійсно є молодий чоловік. Та навіть якби не було, сумніваюсь, що змогла б стати дружиною Влада. Він абсолютно мені не подобається. 

Олег мовчить. Я розумію, що не на таку відповідь він чекав, і, мабуть, я його розчарувала. Але з іншого боку, саме хресний як ніхто знає, що я не буду танцювати під чиюсь дудку. Це не про мене. 

– Дякую, що підвезли, – кажу, коли автомобіль зупиняється біля дитячого будинку. 

– Зажди, Алісо! – зупиняє мене Олег. – Я добре знаю, що ти не будеш жити, підпорядковуючись комусь, але… якщо того вимагатиме ситуація… я буду змушений стати на бік твого батька. 

– Дякую, що попередили, – шепочу і залишаю салон. 

Усе це мені не подобається. Я не знаю, чого чекати від найближчих людей. Мені завжди здавалося, що Олег мене любить і захищає, але зараз він дуже сильно нагадує мого батька. 

Автомобіль їде, а я прямую до входу. Вітаюсь із дівчатами, які сидять у холі, і йду одразу в кімнату відпочинку. Обід закінчився, уроки теж. Практично всі діти зараз тут. Хто грає ігри, а хто дивиться телевізор. 

– Привіт усім! – кричу, переступивши поріг, і на мене одразу ж налітають дітлахи. Шкодую, що нічого їм не купила, але інколи власна увага – це набагато краще подарунків. Потім обов’язково проведу розмову з директором закладу і дізнаюсь, що потрібно дітям. 

– Тебе давно не було, – говорить дівчинка Іра, з самого народження сирота. Їй дванадцять, і чомусь в ній я бачу себе… 

– Навчання забирає багато часу, – відповідаю. – А ви як? 

Діти наввипередки розповідають про свої справи, а я намагаюсь вислухати кожного. Кожного разу, коли їду сюди, серце болить за цих дітей. У мене все ще є тато, хресний і Світлана, а у них немає нікого. 

Вони хочуть уваги. Хочуть поділитися своїми здобутками. А ще ці діти хочуть відчувати любов та підтримку. Як шкода, що я не можу розірватися на усіх, тому хоча б намагаюсь приділити кожному хвилинку-дві. 

– Добре, що ти завітала, Алісо! – говорить Іван Федорович – директор інтернату. Йому майже сімдесят, але він і не думає залишати своєї роботи. Дуже хороший чоловік і точно працює на своєму місці. – Олега зі Світланою давно не було, тому я не зміг передати їм список необхідних речей. Може, ти це зробиш? 

– А що саме треба? – питаю.

– Одяг, взуття, – перераховує. – А ще було б добре оновити дитячий майданчик на задньому дворі. Скоро буде тепліше і діти підуть на вулицю.

– Я все передам хресному, – кажу. – Не хвилюйтесь. 

Обіймаю чоловіка і залишаю інтернат. Викликаю таксі і їду додому. У голові дуже багато думок. Розумію, що треба поговорити з Олегом, але не знаю, як це зробити. Зараз йому явно не до інтернату. Але ж дітям необхідна допомога…

Є ще варіант набрати Світлану. Думаю, що вона зможе допомогти й мені не доведеться говорити з хресним.

Повечерявши, таки наважуюсь її набрати. Розповідаю все те, що чула від директора дитячого будинку, і Світлана обіцяє поговорити з Олегом. Мене бентежить тільки одне в її словах – в Олега зараз багато роботи й не факт, що у нього фізично вистачить часу допомогти дитячому будинку. 

Просто чудово! Хіба це така велика проблема? Треба тільки дати грошей, Іван Федорович усе зробить. Він хороша людина, і Олег не перший рік працює з ним. 

Після розмови зі Світланою настрій стає ще більш гнітючим. Згадую про Алекса, і на мить в голові з’являється бажання набрати його. Я дуже швидко відкидаю його, тому що не хочу, щоб Алекс думав, наче я закохана у нього по вуха. І байдуже, що, мабуть, так і є. Може, і не по вуха, але закоханість точно є.