Розділ 2

Ми проходимо у вітальню, де вже накритий стіл, і я одразу йду обіймати хресного. Він усміхається мені й дуже сильно нагадує тата. Від цього клубок з’являється у горлі, який я намагаюсь проковтнути.

– Ну як тобі сюрприз? – питає Олег, коли сідаємо за стіл. 

– Я в захваті! – випалюю. – Ти надовго повернувся? Тільки не кажи, що знову в Америку полетиш!

– Не полечу! Буду батькові тут допомагати, – відповідає Яр. – Тому тепер частіше бачитись будемо.

– Я рада, – і це дійсно правда. 

У мене немає рідних братів та сестер, але Ярослав завжди був мені найближчим. Коли тільки я переїхала сюди, він навіть спав зі мною в одній кімнаті, коли мені страшно було. 

За вечерею Яр розповідає про життя в Америці, ну і про свої плани тут. Виявляється, що хресний розпочинає якийсь дуже великий проєкт і без допомоги сина йому не обійтись. Все це пов’язано з будівництвом і землею. 

Я ніколи не вдавалась у суть роботи Олега. Головне, що він гарно заробляє і може забезпечити свою родину. 

– Алісо, поговоримо трохи наодинці? – питає Олег, коли Світлана йде на кухню по каву. 

– Звісно, – кажу і вслід за хресним йду в його кабінет. Я здогадуюсь, про що буде розмова, але не сильно хочу чути про тата і його нове життя. 

Я сідаю в м’яке шкіряне крісло в кабінеті Олега, а він йде до бару і наливає собі в склянку віскі. Робить ковток, а тоді ще один. 

– Проєкт, про який говорив Ярослав, дійсно дуже серйозний, – розпочинає. – Щоб не втратити мільйони, я вирішив об’єднатись з Ромою. Я знаю, що ти не будеш в захваті, але… так треба. У Роми більше зв’язків і він більш досвідчений у цій справі, а я буду мати нагоду вчитись у нього. 

– Я дійсно не в захваті, – кажу. – Але він ваш брат, тому ви маєте повне право робити так, як вважаєте за потрібне. 

– Я радий, що ти це розумієш, – усміхається Олег. – Йдеться про будівництво цілого житлового комплексу. Ця земля повинна дістатися нам. Але є одне “але”. 

– Яке саме? – цікавлюсь. 

– Нещодавно в місті з’явився невідомий нам бізнесмен, який одну за одною скуповує всі землі. Ми з Романом робимо все, щоб ця йому не дісталася. Уявлення не маю, навіщо йому стільки землі, і це сильно мене хвилює. 

Доволі дивно бачити дядька таким напруженим. Схоже, той бізнесмен дійсно може завдати проблем, якщо він так переймається. 

Я розумію, що в бізнесі по-всякому буває і не завжди можна бути переможцем, але дуже хочу, щоб хресний менше хвилювався і беріг своє здоров’я. А земля і гроші – це ж не головне у житті. 

– Алісо, я розумію, що ця пропозиція тобі не сподобається, але у Романа через два дні день народження. Він влаштовує грандіозне свято, і було б добре, щоб ти також пішла. 

– Мені ця пропозиція дійсно не подобається, – кажу твердо. – Навіть якщо ви працюєте разом, для мене нічого не змінюється. 

– Все одно подумай! – Олег торкається долонею мого плеча, а я напружуюсь. – Він – твій батько. Треба комусь з вас зробити перший крок.

– Я подумаю, – кажу, і ми повертаємось у вітальню.

Мене трохи дивує різка зміна у думках хресного. До цього моменту він жодного разу не вказував мені на те, щоб я йшла на примирення з батьком. Мабуть, це спільна справа так на нього вплинула, або, як варіант, сам батько попросив його зі мною поговорити. 

Після тортика з кавою я прощаюсь з хресним та його дружиною, а Яр заявляє, що сам відвезе мене додому. Я розумію, чому він це робить – поговорити хоче. 

– Отже, з татом ти так і не помирилася, – робить висновок сам. Він впевнено керує дорогим спортивним спорткаром, а я просто кайфую поруч. 

– Ні, – коротко відповідаю. 

– Тато говорив тобі про свято на честь його дня народження? 

– Говорив. Він хоче, щоб я пішла, – зітхаю.

– А ти? 

– А я не знаю, чи варто, – бурчу. – Не хочу у все це знову поринати, розумієш? Я тільки звиклась з думкою, що тата у мене немає. 

– Але він є, – хмуриться Яр. 

– Не для мене, – шепочу. 

– Хай там як, ти подумай. Добре? Я сьогодні бачився з ним. Начебто нормальний, спокійний.

– Він завжди таким був. Нормальним. Спокійним, – кажу, а голос тремтить. – Але вдома, за зачиненими дверима, коли ніхто не бачив – усе змінювалось.

– Але ж він тебе ніколи не ображав! – випалює Яр.

– Мене – ні, але маму… – шепочу. – Це тільки зараз я почала усвідомлювати, що перед смертю вона часто була сумною. Очі заплакані й погляд якийсь згаслий. 

– А може, ти просто себе накрутила? Стільки часу минуло…

– Може.

Найгірше те, що я вже й не пам’ятаю, де реальність, а де – мої домисли. Я так сильно ненавиділа тата, коли він привів у дім цю Сніжану, що мозок сам вигадував різні сюжети. Можливо, мамині згаслі очі – один з них. 

– Розкажи краще, як у тебе зі стосунками? Кавалер є? – питає Яр, щоб якось розрядити обстановку.