Розділ 7: Довіра.

Її рука — досі в його. Але не через потребу. Не щоб тримати. А щоб не тікати. Бо довіра — це не безпека. Це готовність залишитись, навіть якщо болітиме. У її грудях ще жевріє старий страх:
"А якщо я обпалю? А якщо він зникне, як інші?"
Та вона не ховає цього. І вперше — не намагається здаватися сильнішою, ніж є.Вперше — дозволяє собі бути вразливою. 
І він бачить це. І не відступає. Його тиша — не порожня. Тепер вона повна спостереження. І він, який завжди замикався, раптом… випускає тепло.
Не багато. Не гарячим потоком. А мовби приглушеним поглядом, що каже:
"Я тут. Я не тікаю. Ти — не небезпека."
Погляди знову зустрічаються. Цього разу — вже не з подивом, не з трепетом. А спокоєм. Як дві душі, що визнають одне в одному те, що так довго шукали в собі. Він не говорить. Але його присутність — це обіцянка без слів.
«Я не знаю, ким ти станеш. Але я — не знищу тебе за це.»
І вона, слухаючи його тишу, розуміє — що більше не сама. Її вогонь може горіти не заради знищення. А заради світла, в якому хтось хоче бути. Вони не роблять обіцянок. Бо ще зарано. Бо обіцянки — це для тих, хто боїться втратити. А вони — вчаться не боятись.
У точці між їхніми долонями світло вже не пульсує — воно стабільне. Тепле. Як світильник у домі, що тільки-но починає будуватись.  І якщо любов — колись прийде, вона народиться не з пристрасті.
А з цього: Довіритись. Не втікати. Не ламати. І бути — поруч.
Вони стоять поруч. Їхні долоні — з’єднані. Але тіло до тіла — ні. Бо так легше дихати. Не притискатись. Не ховатись. А просто бути разом. І це — найсміливіше, що кожен з них колись робив.
Вона дивиться на нього. Не як вогонь на лід. А як істота — на істоту. Як душа — на тишу, в якій хоче заговорити. Вперше в її погляді немає бажання бути сильнішою. Є бажання бути — зрозумілою.
І хоча вона не вимовляє жодного слова,
її очі кажуть:
«Дякую, що не відступив.»
Він мовчить. Звично. Але інакше. Раніше тиша була стіною. Тепер — вона стала кімнатою. Місцем, у якому можна дихати.
«Я не вмію говорити. Але я вчуся — слухати тебе.»
Він не розуміє, що це — голос думок. Але вона — чує.
Бо довіра — це не розмова. Це коли мовчання — звучить. Їхні пальці повільно рухаються. Не стискаються. Не вивільняються. Просто — шукають новий ритм. 
Як діти, які вчаться тримати перше перо. Їхнє світло між долонями мерехтить — не стабільне, не сильне. Але живе. Воно мерехтить у такт їхнім серцям, що ще не знають, як бути разом, але більше не хочуть бути порізно. 
Невпевненість — не ворог.Вона боїться. Не його. Не болю. А того, що буде, якщо довіра виявиться ілюзією. Бо її вогонь — навчив сумніватись у всьому, що ніжне.
«Я не знаю, чи витримаю, якщо знову залишусь одна.»
І в цю мить… він ніби чує її. Хоч не чує слів. Він кладе свою другу долоню — поверх її.
Обережно. Повільно. Як сніг, що падає на теплий дах. Не для захисту. А для того, щоб вона знала: він тут. Поки що — без обіцянок. Але поруч. Її полум’я тремтить. Як свічка в вітрі. Але тепер — вона не боїться згаснути. Бо хтось — пильнує.
"Навіть якщо я слабка — він не злякається."
І він, уперше, дозволяє собі подумати:
«Навіть якщо я розтану — це буде не смерть. Це буде — життя.»
Її пальці досі в його. Світло — дихає, пульсує. Але щось змінилось. Не зовні. Всередині.
Вона — відчуває, що більше не тоне в самоті. І саме тому — вперше наважується заговорити.
— Як тебе звати? — питає вона.
Не тому, що їй потрібна відповідь. А тому, що хоче назвати — не стихію, не силу, не страх. А того, хто стоїть перед нею. Як істоту. Як «ти». Він мовчить. Як завжди.
Але мовчання — тепер інше. Не пусте. А повне пошуку. Він ніколи не мав імені. Бо не мав потреби бути кимось — для когось. Він просто був — снігом. Мовчанням. Відсутністю. А тепер — хтось звернувся до нього. Не як до сили. А як до живого.
— Я не знаю, — каже він повільно, мовби виводить слова з кристалів льоду. — Я… ніколи не мав імені.
Вона всміхається. Не глузливо. Не переможно. А з тихим теплом, що каже: "Я знаю, як це — не мати імені."
— Можна я тебе назву? — шепоче вона.
Він дивиться — довго. Поглядом, у якому — переляк, і подив, і тиха згода.
— Назви.
Вона думає. Не довго. Не штучно. Просто — слухає те, що народжується в її грудях.
"Якби сніг мав душу — яку мав би звук? Якби тиша хотіла бути почутою — яким було б її ім’я?"
— Ейно. — шепоче вона.
І ім’я — лягає на нього, мов сніг, що не тане на теплій долоні.
"Ейно. Як подих зими. Як пам’ять про те, чого не було, але що хочеться зберегти."
Він повторює: 
— Ейно.
І в його голосі — майже ніжність.
— А ти? — питає.
— Сая. — каже вона.
І це ім’я — з нею вперше. Ніхто її так не називав. Але воно приходить не з пам’яті — а з душі, яка тільки зараз починає говорити.
"Сая. Як жар, що не спалює. Як іскра, яка шукає, де стати вогнем — не для війни, а для тепла."
Вони стоять. Ейно. І Сая. Більше не лід і вогонь. А дві душі, що почали творити нову мову — не зі звуків, а зі спроб бути поруч.
Сая. Вона — вогонь, що втомився палати. Вона — тиша, яку світ досі не чув.
Ейно. Він — лід, що навчився дихати. Він — відлуння, що нарешті знайшло напрям. 
Їхні імена — ще незвичні у їхніх думках. Як нова шкіра. Як обіцянка, яку ще боїшся вимовити вголос.
— Ти боїшся мене? — питає Сая.
Вперше вона не ховає сумніву. Не грає роль стихії. Вона — дівчина, яка хоче почути: "Ні."
— Я не знаю, — каже Ейно.
— Але я хочу залишитись. І це — нове для мене.
Сая закриває очі на мить. Бо це не відповідь, яку можна передбачити. Це — щось чесніше.
— Я теж. — тихо.
Пауза. Їхні долоні ще з’єднані. Світло між ними вже не блимає — а живе. Воно дихає разом із ними. І воно — терпляче.
— У моєму світі… — починає Ейно, — …мовчання — це все, що є. Я боявся звуків. Вони знищували мою рівновагу. Але твій голос… він не руйнує. Він ламає щось інше. Щось старе. І мені не боляче.
Сая повільно повертається до нього обличчям.
— У моєму світі… голос — це захист. Гарячі слова, крики, спалахи — все, щоб ніхто не побачив, що всередині — порожньо. Але твоя тиша… вона не страшна. Вона — дихає. І я поруч з нею — не сама.
Обоє мовчать. Але це вже не порожнеча. Це — дихання нового початку.
— Якщо ми залишимось тут… — каже вона.
— Що буде з нашими світами?
Ейно не відповідає одразу. Він вдивляється у горизонт — сіре поле навколо них уже змінюється. Мерехтить. Розтає. Жевріє. Там, де був лід — з’являються озера. Там, де горіла земля — ростуть паростки.
— Можливо, ми не збережемо свої старі світи, — відповідає. — Але, може, створимо новий.
Сая усміхається. Не широко. Не тріумфально. А тихо. Як той, хто вперше побачив ранкове світло і зрозумів — ще не кінець.
— Ти залишишся? — питає вона.
— Якщо залишишся ти, — каже він.
— Я не зникну.
Світ навколо них пульсує, м’яко і повільно. Нова легенда не гримить. Вона шепоче.