Розділ 4: Подорож.

…де кожен крок — не вперед, а глибше в себе.

***

Перша ніч після погляду. Її вогонь ще світив, але вже не співав. Коли Вогняна Дівчина залишила край полум’яного лісу, вона не знала, куди йде. Вперше за вічність її не вів гнів, не палала пристрасть. Її кроки — не пульс стихії, а сумнів.
Вона відчувала: її полум’я — змінюється.
«Я палаю, та не горю. Я жива, та вже не нескінченна. Що я?»
Вітер мовчав. Сніг мовчав. Вона була сама. Міста, де немає тепла. Перше місто — сіра кам’яна долина. Тут жили люди. Але світло їхніх очей було тьмяніше, ніж хмари над головою. Вони не відчували вогню в собі — лише страх його.
Коли вона з’явилась — без бурі, без спалаху — вони вийшли з осель, мов з печер. Хтось схилився, хтось завмер, а хтось заплакав. Її жар торкнувся повітря. Але — не спалив. Лише зігрів. І все ж — вони не наближались. Вогонь залишався легендою, не другом.
«Ти — не для нас,» — сказав один старий, дивлячись у її очі.
«Ти — нагадування про те, що ми втратили. Ми не витримаємо твого тепла.»
І вона пішла далі. Наступне місто — порожнє.
Колись тут жили ті, що забули, як дихати на повні груди. Кам’яні стіни, які не тримали спогадів. Вона проходила його, і її сліди — вперше — не палили землю. Тільки тліли. Мов жар після молитви. Мов згадка, не дія.
Тінь у серці. Кожна ніч — холодніша. Вона звикла, що ночі — час розгоряння, таїнства її суті. Але тепер вогонь не шепотів. Не рухався. Вона почала згортатись у себе. Сидіти, закутавшись власним тілом. Шукати тепло — не в просторі, а в пам’яті. І чим далі вона йшла, тим більше згадувала Його. Не лице — бо вона його не бачила. А відчуття:
"Мов дивишся в дзеркало, що не відображає, а питає: хто ти насправді?"
Її руки тремтіли.
Це був не страх перед ворогом.
Це був страх перед собою без вогню.
У третьому місті вона торкнулась дитини.
Хлопчик підійшов, простягнув руки. Її вогонь… не знищив його. Лише доторкнувся — як пір’їна жару.
І тоді вона зрозуміла: вогонь слабшає. Він не гасне. Але… вивітрюється. Як дух, якого більше не годує гордість. Вона не знала, чи це смерть. Але знала — це щось нове.
У дзеркалі замерзлої річки вона побачила себе.
Її волосся вже не було з червоного золота — лише тьмяний бурштин. Очі світились не полум’ям, а відображенням болю.
«Я… не світ. Я тінь світла, що шукає сенсу. Чи я жива… якщо вже не палю?»
Вона заплакала. І сльози… не обпекли її шкіру.
Коли страх став тілом. Одного вечора, коли світло згасло повністю, вона залишилась сама у степу. Небо було чорним. Сніг навколо — мертвим. Її тіло — крихким. І тоді вперше вона відчула холод. Він увійшов у неї не як ворог, а як тиша. Тиша, яка обіймає. Тиша, яка змушує згортатись, ховатись, тремтіти. Вона злякалась.
«Як це — боятись? Як це — не контролювати силу?»
У цій темряві вона дочекалась ранку. Не як богиня. А як тіло. Людина. Жінка. І коли перші промені торкнулись горизонту — вона не засяяла. А просто… дихнула. Повільно. Спокійно. Її вогонь ще був у ній. Але вже не панував. Він слухав. І вперше вона зрозуміла:
"Вогонь, що слухає — живіший за вогонь, що спалює."

Вона впала на землю. І вогонь — зник. Залишився лише дотик пам’яті про нього.