Розділ 3: Шепіт вітру.

…У найвищому небі, там, де полум’я втрачає свій голос, живе той, хто не має дому. Його тіло — ніщо. Його шлях — усе. Він мандрує не землею, а пам’яттю простору. Його завдання — бачити, знати, нашіптувати. Він — Вітер.
Мандрівка крізь безмовність. Вітер спускався з хребтів, де лід шепоче своєму власному диханню.
Минав дерева, обтяжені снігом, що не опадає.
Проходив повз замерзлі озера, гладкі, мов забуті дзеркала. Там він знаходив Його. Снігового. Нерухомого. Непорушного. І все ж… Щось у ньому змінилось. Вітер вивчав Його — не поглядом, а вібрацією простору.
"Ти дрижиш, хоч не маєш пульсу, — прошепотів він, не маючи рота. — Ти пам’ятаєш те, чого боїшся: тепло."
Сніговий не відповідав. Але його поверхня  гладка, без тріщин — стала шорсткою. Мов розум, що почав питати себе. Розмова, якої не було.
"Ти шукаєш тишу, а в тобі — тріщина. Ти боїшся її. Але чи не вона — твоя межа з життям?"
Сніговий обернувся — не фізично, а внутрішнім нахилом простору. Поглянув на вітер, що не мав образу. І не прогнав його.
"Ти не її протилежність. Ти — порожнеча, в якій вона може відбитись."
І з цими словами Вітер рушив далі. Вітер.
Його не видно. Але він проходить крізь усе: розбурхує полум’я, лиже кригу, спить у пелюстках нічного повітря. Він — старіший за вогонь і холод.
Бо він пам’ятає, як обидві стихії були ще словами.
Краєвид полум’я. Він підіймався. Тепер шлях вів у бік світла — але не денного, а живого. Полум’яне світло неба, що ніколи не згасає.
Він пройшов крізь ліси, де кора дерев світилася жаром. Пролинув між кронами, які не тримали листя — лише вогонь. Дихав теплом, що не палило, але співало. І там — вона. Вогняна Дівчина. Танець серед попелу. Це був її звичний ритуал: вогонь сплітався довкола неї, як живі стрічки, а земля дихала під її кроками. Все навколо співало жаром. Дерева палали, не згораючи. Каміння розквітало теплом. Повітря світилось золотом. Але сьогодні — щось змінилось. Полум’я — не слухалося. Ні, воно горіло, але не в єдності. Наче заплуталось у власних диханнях. І вона зупинилася, стояла на краю скелі, волосся вогняне, погляд у далечінь.
Навколо неї — танок язиків полум’я, як ритм крові.
Вона була прекрасною — але в її красі жила вічна самотність. Тиша. У центрі бурі, яку вона ж створила. І серед цієї тиші — шепіт.
"Ти блискаєш, і всі тікають, — сказав Вітер. — Вони вчаться боятись тебе, бо не знають як торкатись."
Вона здригнулась. Бо цей голос не мав тіла — але мав правду.
«Хто ти?» — прошепотіла.
"Той, хто бачив, як ти народилась з іскри першої зорі. І той, хто бачив, як Він — Сніговий — сформувався зі зламаного мовчання. Ти не одна, Вогняна."
Голос вітру. Ніжний, як дотик до шкіри, якого вона ніколи не знала.
Її вогонь завмер. Пам’ять, принесена повітрям. Полум’я навколо неї сповільнилось, танцюючи вже не для неї. Воно слухало.
«Він — ворог?»
"Ні. Він — інший. Він — відсутність усього, що ти є.
І саме тому ти маєш його побачити. Не згоріти — а побачити."
«Хто він?» — її голос був обвуглений сумнівом.
І тоді вітер розгорнув перед нею спогад, як сувій.
Вона бачила очима вітру:
— сніги, що не мають слідів;
— повітря, таке холодне, що аж крихке;
— фігуру, мовчазну, як забутий сон;
— тремтіння в кригу — не від страху, від бажання.
"Він не ворог, Вогняна. Він — відсутність усього, що ти є. Саме тому — ти мусиш його побачити."
Іскра сумніву. Вогняна Дівчина стояла в тиші, обнята своїм полум’ям. Але вперше — не грілася в ньому. Бо всередині з’явилось щось нове.
Холодний подих. Ніжний. Наче згадка.
«А якщо… він теж самотній?»
Полум’я здригнулось. Вітер більше нічого не сказав. Але вона вже знала — щось рушилось у світі. І, можливо, вперше, її танок більше не для того, щоб горіти. А щоб шукати. Вона не знала, що шукала Його. Але тепер… не могла не шукати.
Вітер рушив далі. Він нічого не залишив після себе. Лише зрушення.