Розділ 2: Сніговий.

Холодний Сніг не народився, а сформувався. Як перший подих зими, він з’явився з мовчання, із дихання невидимої тіні, що огорнула землю на самому початку часів. Він не знав свого імені, і не було потреби його шукати — не було жодного відлуння, що б могло відповісти. У ньому не було ні бажань, ні мрій. Він не був втіленням нічого, крім самого існування.
Сніговий ніколи не робив кроків, але його кроки залишали сліди на всіх землях. Він був не людським, а швидше ідеальним, формою, в якій не існувало нічого, крім холодної, непорушної тиші.
Його світ був ідеальною порожнечею: гладкі кристали замерзлих озер, обледенілі скелі, небо, без краплі звуку, без найменшого поруху повітря. У світі, де Сніговий ходив, не було ні запаху, ні звуку. Всі звуки глухли перед цією льодовою тишею, і навіть вітер, що мав би гуляти по поверхні, лише минав, не залишаючи сліду.
Кристали снігу, що трималися в повітрі, не падали, не танули. Вони просто існували, як і сам Сніговий — в середині того, що не змінюється, в пустому просторі, де все одразу було і одночасно не було.
І так було завжди.
Але інколи в глибині його світу, серед цього незмінного ландшафту, щось тихо тріщало. Це було не страшно. Це було, як перший лід навесні, коли він починає тріскатися під першим теплом сонця. Тріщина не приносила зміни — вона просто була звуком, якому не судилось дати сенс.
Сніговий не відчував змін. Він не мав жодної потреби змінюватися. Його існування було рівне, як плоска поверхня замерзлого озера.
Але у нього була тінь. І ця тінь не належала йому. Вона була іншою, вона з’являлася в найглибших частинах його світу, в тих місцях, де навіть Сніговий не міг дістатись.
Тінь була непорушною, і в ній нічого не було. Вона не була живою. Вона не мала ані кольору, ані запаху. Це була просто тінь, яка прийшла з чогось іншого.
І саме ця тінь розбуджувала його, коли він наважувався наблизитись. Він не знав, чому вона його тягне, чому тріщини в льоду стають гучнішими, коли він наближається до неї. Але йому не хотілося відступати. Він відчував її не лише ззовні, але й в собі. Як темну порожнечу, що відгукується ледь чутним шумом в середині його істоти.
Так, він не мав бажань. Але інколи він відчував, як ця порожнеча закликає його, як холодний вітер, що несе не запах, а тінь.
Він не розумів, що це було. Але знав — все, що тріщить, все, що ламається під тиском, має свій початок. Іноді, серед тих далеких тіней, Сніговий відчував не що інше, як тільки один простий факт — що існувати в повній тиші і рівновазі — це не те, чого хоче навіть він.
Іноді, коли порожнеча здавалась найбільш глибокою, в ньому народжувалась думка: Що буде, якщо я зроблю перший крок?
Але що буде після кроку, він не знав.
І тому, кожного разу, коли його погляд стикався з тією далекою тінню, коли лід на його шляху тріщав все голосніше, він залишався на місці. Нерухомий, мовчазний, за його спиною — весь холодний світ.
Тільки в його серці щось розривало тишу. І він не розумів, що це, але кожного разу відчував: світ навколо нього став іншим.
Світ Снігового був замкненим колом. Без неба, без низу, без часу. Його кроки не залишали звуку, а подих — не творив туману. Навіть у русі він залишався незворушним, як стихія, яка існує без наміру. Але останні дні… якщо це можна було назвати днями… його хід уповільнився.
Щось у ньому змінювалося. Він ішов далі, ніж будь-коли. Туди, де горизонт більше не здавався однаковим. Там, де замерзле повітря пахло не порожнечею, а… чимось іншим. Він не знав, що таке запах, але відчував — щось змінилося. Досі сніг не ніс у собі нічого, крім крихкої безмовності. А тут… було інакше.
І тоді він побачив його — вогонь.
Далеко, мов зоря, що застрягла у крижаній плоті світу. Тепле світло, що не належало жодному з його кристалів. Воно тремтіло. Жило. І… кликало.
Сніговий зупинився. Його дихання залишалось холодним, але щось у грудях — та порожнеча, що тримала світ у рівновазі — затремтіла, як лід перед весною. Він не рухався. Але більше не міг не дивитись.
Світло, це маленьке, крихке, не мало права існувати в його просторі. Його поява — помилка чи провіщення? Він не знав. Але тріщини в його світі почали лунати все частіше. Він чекав, що воно згасне. Але світло лишалось.
Сніговий не мав пам’яті. Бо у вічній тиші ніщо не народжується — тільки триває.
Але з того моменту, коли він побачив світло, — відлуння почали снитися. Чи щось схоже на сни. Хоч він не спав.
Спочатку — лише образ. Рука, занурена в тепле сяйво. Вогонь, що не пече. Агрегація тепла й присутності. Потім — голос. Далекий, розмитий, невиразний:
— Хтось мусить не боятись холоду, аби ти перестав бути льодом.
Він не знав, чи ці слова сказали йому. Але вони лунали в ньому, як перший дощ у світі, що не знав дощу.
І це не був страх. Це було… очікування? Він не вмів назвати цього.
Він повернувся туди. Знову і знову.
Світло залишалося в тому самому місці — наче не сміло далі. Або не могло. Тепер воно стало чіткішим. У ньому він почав бачити обриси. Фігуру.
Вона рухалася. І від її руху лід навколо не розколювався. Не зникав. Він… співав. Маленькими тріщинами, як кристали, що не вмирають, а народжуються заново. І тоді Сніговий відчув — це не загроза. Це запрошення. Та він не зробив кроку. Ще ні. Вічність не підштовхує до поспіху. Проте вперше з початку існування він захотів. Не просто бути. А — наблизитися.
Сніговий довго стояв перед світлом, що не гасло. Його присутність почала змінювати все навколо — не руйнуючи, а… відкриваючи. Наче саме повітря, насичене холодом, почало пам’ятати, що колись було теплим.
Це не було вторгненням. Це було нагадуванням.
І тоді він зробив рух. Маленький. Майже непомітний. Лише ледь нахилився вперед — у бік того світла, що колись здавалось чужим.
І весь його світ… скрикнув.
Ні, не вголос. Але в середині нього самого тріснуло щось, чого він ніколи не торкався: впевненість у вічності.
Його крок був обережним. Він не звик до руху з наміром. І кожен новий міліметр, що відділяв його від світла, здавався зрадою. Сніг під ногами не скрипів, бо він був частиною нього. Але зараз — земля тремтіла.
"Не торкайся, — мовби шепотіла сама його сутність. — Ти зникнеш."
Він зупинився. Так близько. Лише кілька кроків. І тепло вже відчувалось — не на шкірі, бо шкіри він не мав, — а в тріщинах, які з’являлись у його внутрішній тиші. Те світло не палило, але він знав: якщо наблизитись — він більше не буде тим, ким був. А ким він був? Він ніколи не питав себе. Бо в тиші не існує питань. Але зараз — він відчував. Страх. Не перед світлом. А перед втратою… себе.
Він зупинився. Стояв нерухомо. Усі його сутності хотіли втекти назад — у кригу, у холод, у знайоме. Але щось у ньому кричало: ще трохи.