Розділ 1: Вогняна.

Вона з’явилася в світі, мов перша іскра, що вирвалася з безмежної темряви небесної безодні. Народжена з палаючого серця зорі, Вогняна Дівчина була втіленням полум’я, що не знає меж і не визнає страху. Її ім’я ніколи не промовлялося вголос — воно палало в думках і серцях тих, хто випадково зустрічав її погляд.
Її шкіра мала відтінок охристого світла, ніби розжарена лава, що ледь не охолола, але все ще ховала жар. Волосся — потік вогню, який жив у вітрі, танцюючи золотими, рудими і червоними спалахами, що світилися навіть у найтемнішу ніч. Кожен її крок залишав за собою легкий димний слід, а її очі — палаючі смарагди — могли розтопити навіть найстійкіший лід душі.
Вогняна Дівчина не була просто вогнем. Вона була піснею вогню — його пристрастю і люттю, ніжністю і руйнацією водночас. В її погляді жили тисячі історій — і біль, і жагуче бажання жити, і гіркота вічної самотності.
Бо той, хто палає, не може бути близько до тих, хто боїться обпектись.
Люди поклонялися їй, шепотіли молитви, закликали вогонь її іменем у лиху годину. Вони боялися її — бо полум’я спалює все, що слабше за нього. Вона не була людиною, і її не можна було приручити. Вона була стихією, живою стихією, що виривалася назовні.
Вона жила на краю світу, в землях, де поля палахкотіли від її присутності, де не було нічого холоднішого за її розпечене дихання. Навколо неї — жовтіла трава, згорілі дерева, і небо, що тягнулося рожевими й червоними розливами заходу.

Її характер був, як полум’я: непередбачуваний і дикій, сповнений сили і таємниці. Вона могла бути ніжною, мов тепло ранкового сонця, а могла обернутися бурею, що змела все на своєму шляху. Її посмішка рідко розкривала біль, що ховався глибоко всередині — пустку, яка була результатом безкінечної боротьби між бажанням любити і страхом згоріти.
Вона була вогнем, який хотів зігріти світ, але водночас палив усе, що намагалося наблизитися.
І саме ця таємниця — вогонь, що одночасно дарує життя і руйнує — робила її самотньою.
Вона мріяла про щось інше, про тихий дотик, який не спалить, про тепло, яке не обпалює. Але цього не існувало в її світі.
Тож вона танцювала — палаючий танок, який зливався з вітром і землею, змушуючи світ тремтіти і схиляти голову перед її величчю. Це був танок свободи і самоти, танок, що народжував легенди.
І серед усієї цієї сили і краси ховалась найтонша нитка надії — що одного дня вона зустріне того, хто не боятиметься її полум’я.
Вогонь не знає зупинки.
Він не вміє чекати, не знає, що таке спокій. Він танцює навіть тоді, коли ніхто не дивиться. І тому вона — завжди була в русі. Ходила по високих схилах, де не росло нічого, крім уламків сонця. Проводила долонями по чорному камінню, що тріщало від жару. Малювала в повітрі візерунки, які одразу згорали, щойно народившись.
Іноді вона розмовляла з вітром. Не тому, що вірила, ні — бо більше ніхому було довірити тишу. Вітер не боявся її, лише жартував:
— Знову запалюєш горизонти, дівчинко вогню?
— А якщо вони темні? — відповідала вона, стискаючи кулаки, з яких сипались іскри.
— Темряву можна обійняти. А тебе?
— Мене — ніхто.
Так вона і жила — між полум’ям і порожнечею.
У неї були сни. Рідкісні, як дні, коли її серце не диміло. У тих снах вона бачила дотик — теплий, але не палючий. Чиюсь руку, що торкається її спини, не обвуглюючи плоті. Очі — не перелякані, а спокійні. Уві сні вона сміялася — легко, без того тріску, що завжди супроводжував її емоції.
Та наяву — вона не сміялась. Не сміла. Бо знала: той, хто надто яскраво світить, або засліплює, або лякає.
Її Танок. Він не мав початку. Як і кінець. Як і вона.
Танець був її мовою — крик, шепіт, прохання, обійми, прокляття. Коли ніч опускалась над випаленою землею, і зірки тьмяніли перед її світлом, Вогняна Дівчина роздягалась до голої істини, і полум’я ставало частиною тіла. Її рухи — хвиля жару, що змінює не лише повітря, а саму суть того, хто спостерігає.
Вона кружляла між уламками світу, з вигином стегон — народжувалася блискавка, з витягнутої руки — виростав стовп вогню, а її волосся розліталось, шипіло, і в ньому жили голоси згорілих пісень.
Танець тривав годинами, і ніхто не бачив. Крім світу. Бо то був танець з ним — з землею, небом, з часом, з самотністю. І коли вона падала навколішки наприкінці, тіло її ще диміло, а очі були повні сліз, які ніколи не падали. Бо навіть сльози в неї були з жару.

Зустріч із Людьми усе змінила. Це було на межі. Там, де починались ще зелені долини — те, що вона ніколи не торкалася. Її привабило світло — не вогонь, а м’яке, живе тепло факелів. Вона підійшла. Не з наміром палити, а — побачити.
Село було невелике, дерев’яне, пахло хлібом і хвоєю. Люди помітили її одразу — не можна не помітити світло, яке не кидає тіні. Вона не говорила. Просто стояла на узліссі. І чекала.
Спочатку — тиша. Потім — шепіт. Потім — крики.
— Вона! Вогняна!
— Знищить нас!
— Закрийте ворота! Не дивіться їй в очі!
— Чудовисько! Боже кара, вогняна сука!
Слідом полетів камінь. Потім ще один. Вона не рухалась. Камені не досягали її — випаровувались у повітрі. Але кожен удар — бив не тіло. Бив в те, що вона досі берегла: віру, що вона може бути прийнята. І тоді вона заговорила.
Її голос — шипіння багаття, розпалене вночі.
— Я прийшла не знищити. Я… хотіла бачити, як виглядає те, що не палає.
Але її не слухали. Лише страх і вогонь у відповідь.
Вона пішла. За нею — лишилось згарище. Не тому, що вона хотіла. А тому, що її біль — це полум’я.
Вона згадала свій перший страх, який відчула. Це сталося в дитинстві. Якщо те, що народжується з зорі, може мати дитинство.
Вона тоді ще не знала слів. Але розуміла — світ навколо не такий, як вона. Вогонь не знав меж, а вона — меж світу. Вона бігла. Через поле, що за нею займалося. Вона сміялася, бо не знала: трава не росте після неї. Пташки злітали в паніці. Але одна не злетіла. Маленьке створіння — біле, дрижало у вогні. Її дотик не врятував його — навпаки. І тоді вона вперше зрозуміла: вона несе біль. 
Тоді з’явився страх. Не за себе — вона не вміла боятися смерті. Вона боялася завдати болю. І цей страх проріс у ній жаром, глибшим за будь-яке полум’я. Відтоді вона й почала тікати — не від ворогів, а від тих, кого могла ненавмисне знищити.
Вона бачила, як люди спалювали ляльки з її подобою. Одні — в молитві, інші — в страху. Хтось приносив їй дари: обвуглені книги, згорілі листи, уламки мідних монет. Вони вважали її богинею. А вона просто була. Самотньою. Живою. Нескінченно палаючою.
Її не можна було зупинити, але вона мріяла зупинитися сама.
Знайти місце, де не потрібно горіти щомиті, доводячи, що існуєш.
Місце, де її полум’я було би не прокляттям, а мовчазним світлом.
Одного разу вона стояла над згарищем. Те місце колись було селом — вона не хотіла спалити його, просто пройшла повз. Але їй вистачило одного подиху, однієї миті відчаю. І ось — залишилися лише кістяки дерев, чорна земля, попіл.
Вона опустилась на коліна, втиснувши пальці в землю. Та навіть попіл не охолоджував її тіла. Лише розпадався від дотику.
І тоді вона прошепотіла:
— Я не хочу бути лише вогнем… Я хочу бути… кимось. Не богинею. Не стихією. Просто — кимось. Кимось, кого не бояться. Кимось, хто може бути поруч.
Тієї ночі її вогонь не палав. Він тлів. Він мовчав.
І вітер не прийшов.
Тиша лягла біля неї — м’яка, як темрява. І в тій тиші вона вперше почула власне серце. Не гнівне. Не вогняне. Просто — серце.
І саме тоді, в цій тиші, щось змінилося.
Невидима нитка — майже невагома — протягнулася десь далеко, в холодну сторону світу, куди вона ніколи не ступала. В напрямку, де не було тепла. Де було лише… мовчання. Але це мовчання не лякало її. Навпаки — манило.
І вона зрозуміла: щоби знайти себе — потрібно піти туди, де тебе не знає ніхто.