Розділ 39. Світанок

Софійка ні на мить не жалкувала про своє рішення. Правда, ніхто не спитав Аріана, чи хоче він мати за дружину її, Софійку. Але все це відійшло на другий план, бо завтра вранці на світанку наступить момент істини. Вона спробувала! Зробила все, що змогла! Якщо так можна було врятувати Аріана, то вона кинулася це робити, не замислюючись. Бо відчувала таке кохання до нього, що всі крижані квіти повинні були розцвісти....

І якщо Аріан не помре на світанку, вона буде незмірно щаслива! А коли він одужає (Софійка всі сили прикладе для цього!), тоді вона піде, залишить його, бо сковувати дракона нав’язаним одруженням зовсім не хотіла!

Прийшла ніч. Громоголосий жрець давно покинув замок, челядь розбрелася у своїх справах, лише Софійка сиділа біля Аріана, дивлячись на його рідне зморене обличчя. Леонтина після шлюбної церемонії, вже виходячи останньою, глянула на дівчину:

- Дякую за спробу, Софіє, сподіваюсь... – не договорила, недовірливо хитнула головою й пішла геть, постукуючи костуром по підлозі.

Магічні світлячки роїлися під стелею. У вікно зазирав місяць.

«Добре, що вікна кімнати виходять на схід, - подумала Софійка. – Зранку ми побачимо перший промінь сонця, прийде світанок, і я або помру разом з Аріаном, або ми обоє залишимося живі. І тоді я почну боротися за нього вже у всю силу! Та я зроблю все можливе й неможливе, аби розібратися з цим дивним боєм на Крилатих випробуваннях, з цією страшною магією, яка ламає коханого зсередини! Не зупинюсь ні перед чим!»

Вона обережно взяла Аріана за руку й почала гладити його пальці. Заговорила:

- Аріане, зараз ти мовчиш, і не зможеш мене перебити. Я... – дівчина захвилювалась, запнулась, але потім опанувала себе й продовжила. - Я кохаю тебе. Кохаю до нестями. Вже давно, хоча спочатку опиралася цьому почуттю, не вірила, боялася нових емоцій, які охопили моє серце. Ти ж такий неприступний, злий, жорстокий... Байдужий!

Софійка глянула в очі хлопця, який дивився на неї, і синь його очей полонила дівчину, тягла в безодню розпачу й болю. Було дивно бачити вічно енергійного дракона непорушним і тихим.

- Так, - кивнула Софійка хлопцеві. – Найстрашнішою для мене була твоя холодна байдужість. Сподіваюсь, вона зникла. Або точно зникне, коли ти одужаєш і зможеш, лаючись і зиркаючи на мене своїми колючими очима, прогнати мене геть. Бо я сподіваюсь, що крижані квіти на твоєму тілі не вб’ють тебе на світанку. Моє кохання таке безмежне, що, можливо, воно захистить тебе від смерті... Я вступила в бій із самою смертю, Аріане, й докладу всіх зусиль, аби прогнати її. Якщо в мене не вийде, ми помремо разом – крім тебе мене нічого не тримає на цьому світі.

Софійка ніколи нікому не признавалася в коханні, це було так дивно, але водночас природно й невимушено, наче ці слова линули з її душі, як морська хвиля лине на пісок, бо таке її призначення.

- Але пам’ятай, я кохаю тебе різного: злого й жорстокого, і милого, і лукавого, і гнівного, і презирливого, і скаліченого, як зараз, і вродливого, сильного... Всього тебе, яким ти є. Мені здається, в коханні немає півміри. Не можна трошки кохати, а трошки не кохати. Або так, або ні. Це так само, як не можна бути трошки мертвим, чи трошки живим.

А потім дівчина опустила очі й глухо сказала:

- Я хочу признатися тобі, хто я і звідки. Оскільки ми стали чоловіком і дружиною, то я вважаю, що між нами не повинно бути таємниць. І ти, коли виживеш й одужаєш, матимеш повне право відмовитися від мене, бо я зовсім не варта такого, як ти, вродливого й розумного дракона, майже короля. Я проста прибиральниця з далекого світу...

І Софійка, тримаючись за Аріанові руку, іноді зазираючи йому в очі, червоніючи й збиваючись, розповіла йому все про себе.

Вже було дуже пізно, коли вона закінчила. Аріан увесь цей час дивився на дівчину своїми синіми очима. Світлячки під стелею давно потухли. Софійка замовкла, закінчивши свою розповідь. У напівтемряві кімнати ледве вгадувалися обриси меблів, бо місяць світив яскраво й ніжно, іскорками виблискуючи в очах дракона

Чи то дівчині здалося, чи рука Аріана трошки ворухнулася, відповідаючи на її дотик. Вона нахилилася й поцілувала його пальці, а потім прилягала поряд, збоку. Ліжко було величезне, Софійка скрутилася калачиком біля Аріана, скраєчку, щоб не пошкодити йому, й шепнула:

- Добраніч, коханий. Я не просплю світанку, ні! Я трошки полежу, відпочину. Ми зустрінемо світанок разом.

І заснула.

Софійці приснився дивний сон. Наче вона сидить на королівському троні, вона королева й навколо стоять її підданці, про щось розповідають їй, а вона киває, погоджуючись, або хитає головою, віддаючи накази й розпорядження. Поряд на другому троні сидить дракон Аріан, здоровий, сильний, вродливий, вислуховує якогось поважного пана, теж розважливо розмовляє з драконами з різних кланів. Раптом до них підходить віла Яніра, не обстрижена, а з довгим, аж до землі, розпущеним волоссям. Цього разу на ній чомусь коротке до колін плаття, й Софійка бачить її волохаті ноги з копитами, але уві сні це здається навіть милим і повністю природним.

- Моя королево, сходить сонце, - каже віла стурбовано, й вказує на високу стелю тронної зали.

Софійка підіймає очі й бачить яскраве сонце, яке чомусь світить тут, у палаці. Дівчина не може відірвати погляд від світила, а воно пече, випікає в її очах діри, з очей починає текти кров і... Софійка зі схлипуванням прокинулася.