Розділ 35. Байдужість

Вже другий день Софійка жила в Рубанці у Яніри. Віла прихистила її, забравши з пустої хатинки на краю села, яку виділив їй Аріан в той же день, коли вони розсварилися. Прийшов просто в челядню, з байдужим виразом обличчя подякував за роботу й навіть заплатив якісь гроші. А потім вказав на двері. Софійка мовчки все сприйняла, зібрала речі (о небо, вона вже обросла речами в цьому світі!) і почимчикувала з притихлою Агафкою до нової оселі. Майже всю дорогу Агафка мовчала, бачачи потемніле від горя Софійчине обличчя, але вже залишаючи дівчину в чужій хатини, промовила:

- Софіє, ти це... Не ображайся на Аріана. Він... Він добрий, просто... не вміє... ну... не знає, як... Ой, та що я кажу! – Агафка розплакалась і побігла додому.

Софійка лишилася сама. Хатинка була хороша, невеличка, тепла, але в ній пахло пусткою й самотністю. Вже стемніло, а Софійка так і сиділа в темноті, не роздягнувшись і не в змозі поворухнутися від якогось отупіння й туману в голові. «Ось воно яке, нерозділене кохання, - думала вона. – Сумне і тоскне».

Так у темноті й застала її Яніра, яка, рипнувши дверима, мовчки забрала Софійчину торбу з речами й сказала:

- Ходімо, я заварила чай, - і подибуляла стежкою під сяйвом місяця до свого дому, залишаючи на снігу круглі сліди від копит.

Софійка, прибита гіркими думками, потяглася слідом за вілою.

Вони мовчки пили чай з ромашкою, і Яніра щось говорила, та Софійка не слухала, занурена в біль та страждання. Аж раптом якась фраза дряпонула слух і вивела її із заціпеніння.

- ...І тоді він умер на світанку, адже вона не була його істинною парою, бо не кохала його.

- Вмер на світанку, - повторила Софійка луною.

- Так, - зраділа Яніра, що дівчина відреагувала хоча б на якісь її слова. – А все ж було чин чином: і весілля, і клятва перед статуєю матері-дракониці й королем, і поцілунок з першою зорею. І всім здавалося, що кохають одне одного. Та чомусь аліс Елпінай постійно зиркав на одну дівчину в натовпі. Я такі речі завжди помічаю. А вона сльози тамувала. Горда була. Коли він помер – вона пішла й у ріці втопилася. Себе в його смерті винила.

- Яніро, чому ти мені це розповідаєш? – спитала Софійка.

- Так, розмову підтримую, - загиготіла віла. – Висновки тобі робити. Не хочу ще одну утопленицю з річки виловлювати.

- На річці крига зараз лежить, не дуже й втопишся, - сказала Софійка, аби щось сказати.

Але думки її зароїлися швидкими метеликами, залітали, запурхали... Голова, нарешті, прояснилася.

- Яніро, ти хочеш сказати...

- Я нічого не хочу сказати, я лише розказала, як було з дядьком Аріана, алісом Елпінаєм.

- Але я не впевнена, що... – Софійка не могла чітко сформулювати свою думку, пояснити, що вона відчуває, чого боїться.

- Або так, або ні – третього не дано. Смерть любить ясність, - посміхнулася віла. – А зараз лягаймо спати. Ранок покаже, як жити далі.

Лежачи в чужому ліжку й прислухаючись до шкряботіння мишей в запічку, Софійка багато думала. А потім, під ранок, вирішивши для себе щось дуже важливе, вона, врешті, заснула, і їй зовсім нічого не наснилося. І це було дуже добре.

Прокинувшись зранку, Софійка спочатку не дуже зрозуміла, де вона, вглядаючись в довгі побілені балки на стелі. Вона хотіла встати і раптом побачила свій медальйон, довгий ланцюжок якого натягнувся, зачепившись за ріжок подушки. Руки самі потягнулися й відкрили сріблясте сердечко. З нього на Софійку зиркнув синіми очима Аріан. На портреті, який з’явився так несподівано, дракон був злий і роздратований, таким він був, коли кричав Софійці йти геть.

Он як! Виявляється, другий медальйон носить на шиї Аріан! Дівчині чомусь стало легше на душі. Вона згадала про своє рішення, яке прийняла вчора вночі, і впевненість засяяла в її очах. Принаймні, зникли апатія й смуток, з’явилася ціль, яка вселяла надію в її зранене серце.

Минуло два дні. Софійка допомагала Янірі по господарству, а у вільний час вишивала (віла навчила її нових технік, крім хрестика й гладі, які вони вчили ще у школі), гуляла Рубанкою й багато думала. Із замку новини приносила Агафка, яка спеціально прибігала на кілька хвилин, аби побачитися з Софійкою. Аріан і Віринея готуються до весілля. Мелітену звільнили, й вона поїхала в сусідній терен до своєї рідні. На її місце взяли якусь жінку з Рубанки, яка приходить на кілька годин, аби допомагати по господарству, бо сама має двох дітей і хворого чоловіка. Леонтина хотіла теж відвідати Софійку, та Аріан чомусь заборонив. У них була грандіозна сварка, і тепер Леонтина не розмовляє з драконом. Віринея сяє від щастя й липне до Аріана при кожній зручній нагоді. Але сам дракон ходить злий і роздратований, гаркає на всіх, навіть на Віринею. Дракониця пояснює це тим, що він просто нервує перед королівськими виборами й весіллям.

- А сплять вони кожен у своїй кімнаті, - несподівано закінчила свою розповідь Агафка.

Софійка здивовано глипнула на неї, але нічого не сказала. А Агафка раптом зашепотіла дівчині:

- Софіє, ми всі в челядні говоримо про це. Те, що Аріан байдужий до Віринеї, тільки сліпому не видно! Але не кохає його й Віринея, ой не кохає! Шарна зранку тушила світлячки в Аріана, коли той ще спав, і бачила в нього на тілі крижані квіти! Останні дні! Софіє, помре він, ой помре! Та зміюка й радіє цьому, мабуть! А Аріанові все байдуже.