Розділ 32. Рифи

Біля замку Софію зустрічали маг Елім та аліс Аріан. Мабуть, вони чатували біля вікон, бо, побачивши, як вона йде дерев’яним мостом до воріт, швидко вийшли на вулицю, попрямували їй назустріч. Першим ішов Елім. Над ним кружляла веселунка, іноді повторюючи «Вона буде моєю! Вона буде моєю!»

- Принцесо, я хочу вибачитися, що злякав вас своїм признанням, - швидко проговорив він, не даючи Софійці його перебити. – Розумію, це стало великою несподіванкою для вас, особливо коли я дізнався, що ви нічого не пам’ятаєте про ваше життя до появи в замку.

«Якраз усе чудово пам’ятаю, - подумала Софійка приречено. – Але розказати не можу. Тоді точно будуть вважати брехухою чи божевільною». Елім же тим часом продовжував:

- Я пропоную вам погостювати в моєму домі. Я розкажу про Рифи, ваших батьків, про все, що оточувало вас із дитинства. Можливо, тоді ви зможете згадати.

- Вона буде моєю! Вона буде моєю! – цвірінькала веселунка Радка, всівшись на плече Еліма.

- Софія - моя гостя, - роздратовано заперечив Аріан, теж підходячи ближче. - І до того ж, вона ще не повністю одружала після поранення. Їй не можна зараз пускатися в дорогу. Я тобі товкмачу це вже цілу годину!

- Ні, я знайшов свою наречену, і більше не відпущу! Та я ладний тепер...

- Не сваріться, - м’яко сказала Софійка, - я не принцеса. Одразу ж треба було зізнатися, а я просто розгубилася. Вибачте. Це не мій медальйон, Еліме. Я... Я знайшла його. Він чужий.

Все, признання прозвучало. Софійці стало трошки легше, але не повністю, бо далі знову повинна була звучати брехня з її вуст. Вона, йдучи до замку, продумувала, що скаже Елімові, готувала переконливу розповідь.

- Не перебивайте мене, Еліме. Я розкажу. Медальйон я знайшла на Примарному полі, коли з’явилася там сама. Брела в снігах, майже змерзла, впала і побачила його. Він лежав на снігу й виблискував на сонці, і я підібрала його. Потім надягла на шию, щоб не загубився. Всередині він був порожній. А потім щось сталося, і в медальйоні з’явився ваш портрет. Одна знаюча людина сказала мені, що спарені артефакти просто реагують на тих, хто їх носить. Носила я – у вашому медальйоні з’явився мій портрет. Якби носила якась інша дівчина – там була б вона. Ось, - Софійка вклала в руку Еліма свій медальйон, який вже давно тримала в руці, - заберіть його! Мені здається, що ваша принцеса ще знайдеться.

Елім скривилася, наче вона говорила нісенітниці, дивився на її медальйон і роздумував. Яніра мала рацію, не повірив. Софійка побачила це по його впертому виразі обличчя.

- Я вислухав вас, але не можу повірити цьому, - похитав головою Елім. – Надто довго я чекав!

- Давайте перевіримо! – скрикнула Софійка. – Ви віддасте цей медальйон комусь іншому, хай поносить. І тоді побачимо, чи я права, чи помиляюся!

- Не хочу й слухати! – роздратовано промовив Елім. – Медальйон тут, ви тут. Не чекатиму й хвилини!

Він раптом витяг з кишені жменю якогось іскристого порошку й сипнув Софійці на голову. Все навколо замерехтіло, вона здивовано дивилася на Аріана, який кинувся до неї. Елім сипнув порошком і на себе й почав зникати, перетворюючись на прозорий силует.

- Надто довго я чекав! Надто довго я чекав! – востаннє проспівала пташка, і її голос затих, вона зникла разом із магом.

Мабуть, прозорою ставала й Софійка, зникала, переносилась кудись під дією магії.

- Ні, Софіє, ні! – закричав Аріан.

Очі його потемніли від гніву. Він рвонув до дівчини й схопив її за руку. Схопив! Значить, вона ще не повністю під дією магії Еліма, дракон зміг доторкнутися до неї. Дівчина так вчепилася в руку Аріана, що той аж поморщився від болю. Але все дарма! Аріан тримав Софію з цього боку, намагаючись перешкодити магічному впливові Елімових чар, а саму Софійку тягнуло кудись деінде, поступово переносячи в іншу реальність. Вона бачила вже не тільки замок перед собою, а й обриси якихось квітучих височенних дерев, обвитих ліанами, синє небо і яскраве сонце. Аріан теж не відпускав дівчину. Кілька секунд тривала ця боротьба. А потім Софійка остаточно зникла, потягнувши за собою й дракона.

Вони вилетіли з порталу й впали на щось волохате й шорстке. Трава, схожа на волосінь. Зі схожої трави Софійчина бабуся в селі робила щітки, якими потім «мастила хату». Зелена, густа, висока й довга, вона простягалася нескінченними пасмами, схожими на чудернацьке волосся, по всій навколишній землі. Софійка втонула в цій траві. Від удару занило плече. Дівчина відчула, що лежить на чомусь живому. Розплющила очі й побачила здивований погляд Аріана, близько-близько. Дракон, виявляється, так вивернувся при падінні з порталу, що Софійка впала йому просто в обійми. Він тримав Софійку за талію й мружився... від задоволення.

- Принцесо! – почули вони гукання Еліма.

- Не знаю, куди нас не закинуло, - шепнув Аріан Софійці, - але мені починає подобатися місце, де ви падаєте мені в руки!

Дракон тримав її за талію й не збирався відпускати. Трава високою стіною стояла над ними, таємничо щось шептала, шуміла під вітром. Незмигно дивлячись на дівчину, він ледь торкнувся її вуст губами.

- Принцесо! Принцесо! – почулося поряд, це кричала веселунка, викривши їхнє місцезнаходження.

Софійка зрозуміла, що не хоче, аби Аріан відривав свої губи від неї. Злякалася цього, сполошилася, сама рвучко відсторонилася.