Розділ 24. Правила

На ранок у замку всіх охопила метушня. Агафка принесла Софійчину сукню від Яніри, але приміряти було ніколи, все, що потрібно було для поїздки, поскладали у різьблену скриню й завантажили у величезні сани. Аріан та гості-дракони, не дочекавшись сніданку, ще на світанні полетіли до міста Іґніс, столиці Донуму. Леонтина, Агафка, Мирон та Софійка повинні були добиратися туди своїм ходом, на великих санях, у які були впряжені магічні блакитні коні. Так, це були справді коні, високі, красиві, з пишними гривами та хвостами, в які було вплетено блискучі мотузки з крихітними дзвіночками. Мирон всівся на передок, гукнув на величних тварин, і вони поїхали прудко, весело, енергійно, швидко залишивши позаду і замок, і село. Навколо простягалися поля, помережані де-не-де оазами дерев і кущів, щедро посипаних снігом. Агафка щось щебетала, розповідаючи про Яніру та Софійчину сукню, а дівчина насолоджувалася красою зимових пейзажів, удихала морозне повітря і згадувала свою першу появу в цьому дивному світі, коли вона думала, що загине серед снігів. А сніги лежали навколо безкрайніми сяючими ковдрами, і кінця краю їм не було. Леонтина почала повчати Софійку, як вести себе на балу, що можна говорити й робити, а що заборонено, та дівчина слухала в піввуха, переповнена чарівними емоціями й передчуттями, неначе вона справді потрапила в казку, про що дуже давно й часто мріяла.

Скоро сніжні поля почали чергуватися з лісом, придорожніми селами, де над будиночками стояли стовпи білого диму, маленькими містечками та озерами, скованими кригою.

Десь опівдні, коли зимове сонце піднялося достатньо високою, вони в’їхали у масивні високі ворота столиці. Будинки тут були переважно двоповерхові чи триповерхові, а на центральній площі міста висилася будівля королівського палацу, вся облицьована золотистою плиткою. Тому палац здавався одним величезним золотим зливком, блищав на сонці й аж сліпив очі. «Який несмак!» – засміялася в душі Софійка.

Але не їй судити про смаки тутешніх драконів, які трепетно ставились до золота й коштовностей. Про замилування золотом і скарбами, до речі, говорилося майже у всіх казках й історіях про драконів, які вона читала. Тим паче, король із золотих драконів, і це територія Золотого клану. «Переважання синього кольору в замку Аріана теж, мабуть, не дуже естетичне видовище, але ж підкреслювати особливість клану якось треба. От всі тут і вшнипилися у свої кольори", - думала Софійка, проходячи слідом за Леонтиною широким світлим коридором палацу. Гостей балу розселили на одному з поверхів палацу, і з Софійчиної кімнати відкривався мальовничий вид на центральну площу, де посередині стояв величезний золотий пам’ятник величному Золотому дракону. Кожному принесли обід в його покої, а по тому Софійка пішла до Леонтини, яка наказала з’явитися відразу, як тільки дівчина облаштується.

Тут вже сиділа Агафка, щось пришиваючи до красивої темно-синьої Леонтининої сукні. Сама ж жінка розкладала на столі якісь барвисті картинки, схожі на карти таро.

- Софіє, добре, що ти прийшла, - схвально кивнула Леонтина, перевертаючи картинку догори малюнком, на ній було зображено велике коло, з якого виглядало око, цікаве й примружене.

Агафка аж шию витягнула, заглядаючи Леонтині під руку.

- Ну, Агафко, що я можу тобі сказати, - посміхнулася жінка. – Загальна картина вимальовується така: будеш наполегливою, і отримаєш подарунок долі, а не звернувши уваги на дрібницю, можеш багато втратити.

- Ага, ага! – кивнула Агафка радісно. – Я так і знала! Треба все брати в свої руки!

Леонтина посміхнулася і спитала в Софійки:

- Хочеш, я й тобі поворожу? Колись у мене це добре виходило. Але я давно не робила цього.

- Ні, - похитала дівчина головою, - я не вірю в такі речі.

- Софійко, ну будь ласка! – задріботіла Агафка, дивлячись на неї благальним поглядом. – Це ж так захопливо! Увечері бал, там може статися багато цікавого, чи ж тобі не кортить дізнатися, як повернеться доля?

- Я не вірю в це, - ще раз повторила Софійка. – Та якщо хочеш, можу тебе потішити.

Леонтина несхвально покивала головою, певно, не згодна з Софійкою, але склала всі карти в колоду й простягла дівчині.

- Просто візьми в руки, потримай і подумай про те, про що хочеш дізнатися.

Софійка затисла в руках карти, а в уяві зразу ж постав Аріан. Вона розсердилась на себе, і почала думати про те, що хоче повернутися додому. Леонтина розклала карти на столі за якоюсь хитрою, одній їй відомою схемою, а потім стурбовано промовила:

- Мабуть, дарма я все це затіяла, - вона перемішала карти, скинула їх у шухляду й запропонувала притихли дівчатам. – Ну що, прогуляємося містом? Софійка ще не бувала в Іґнісі, тут є що подивитися.

Дівчата погодилися, і вже йдучи до своєї кімнати за верхнім одягом, Софійка згадала, що останньою картою, яку перевернула Леонтина, було зображення великого чорного дракона, тіло якого було пронизане великим списом, і під ноги звіра текла яскрава червона кров.

Прогулянка містом принесла Софійці купу позитивних емоцій: вони з Агафкою накупили в маленьких крамничках багато непотрібних, але таких бажаних у той момент дрібничок, покаталися на великій магічній каруселі, яка крутилася, то повільно, то мчала наче вітер, і не можна було передбачити, коли вона змінить свій ритм. Софійка побачила великі скульптури золотих драконів майже на кожній маленькій площі міста, їх було десятки, якщо не сотні, бо, як пояснила Леонтина, на кожній вулиці мешкали знатні й багаті містяни, які бажали уславити своїх драконів-покровителів. Королівський палац був замком Золотого дракона, який нині був на троні, Мартелія Збирача, батька Віринеї.