Розділ 14. Гості

Дорогою до замку Агафка з Софійкою щебетали про сукні. А про що ж іще розмовляти двом молодим дівчатам, які щойно ходили на такий собі «шопінг» до місцевого «модельєра»? Софійка зловила себе на думці, що вона ніколи ні з ким не патякала про різні дурниці. А це, виявляється, так приємно й захопливо, обговорювати одяг, взуття, зачіски, прикраси, просто говорити «ага!», «та що ти кажеш?», «ого!», «точно?», коли співрозмовниця розуміє тебе з півслова. «Мабуть, це дружба», - подумала Софійка, у якої ніколи не було подруги, з якою б можна було посекретничати.

- До Яніри клієнти аж із самої столиці приїжджають! – розповідала Агафка. – Вона одразу ж бачить, що кому треба. Мені таку сукню на Свято зорепаду зробила, що навіть Тадей мене запрошував аж на два танці! А за ним усі наші дівчата бігають!

- Тадей – це той лакей з другого поверху, про якого ти розповідала? – перепитала Софійка.

- Ага, тільки він не любить, щоб його лакеєм називали. «Називайте мене помічником дворецького!» – процитувала Агафка смішним голосом, очевидно, слова Тадея і розсміялася. – Зарозумілий дурбелик. Але це в нього пройде. Я його перевиховаю, хоча він ще про це не здогадується!

І дівчата весело розсміялися.

- А чому Яніра вся в таких малюнках? – ризикнула спитати Софійка, коли вони трохи відійшли від сміху.

- Так вона ж віла! – скрикнула Агафка, наче Софійка повинна це безумовно знати.

- Вони без рунних знаків можуть накапостити так, що довго розгрібатимеш. Можуть і вбити, якщо їм чимось не вгодиш. Різне бувало. От Шарна розповідала, що її племінника колись дика віла з розуму звела. Їх мало лишилося в наших краях, довговолосих, переважно в горах. А обстрижені й зі знаками вони безпечні. Дуже гарно малюють і шиють. Тільки їхні пророцтва не варто слухати. Якщо почне щось незрозуміле патякати, то зразу ж вуха закривай або тікай, бо може збутися!

- Ой, - зупинилася Софійка, згадавши дивні слова кравчині, - а я, схоже, вислухала пророцтво від Яніри.

- І яке ж? – зацікавлено спитала Агафка, нашорошивши вуха.

- Не твого розуму справа! – раптом втрутилася в їхню розмову Леонтина, яка йшла ззаду за дівчатами, важко опираючись на свій ціпок. – Про вілині пророцтва не можна розповідати! Бо поплутаєш нитки життя.

Агафка перестрашено замовкла, а пройшовши кілька кроків, знову почала теревенити, але вже на іншу тему.

Біля воріт замку їм зустрівся Аріан. Він був одягнений в зимовий урочистий одяг, довгий жустокор* синього кольору зі срібними ґудзиками та срібною вишивкою по подолу. Довге волосся розвівалося від вітру, а очі мружилися під сонячним промінням. Як завжди, він був злим і чимось невдоволеним.

Привітавшись із Леонтиною, він наче не помітив Софійки з Агафкою, пройшов повз, немовби-то їх і не існувало. За ним ішов чоловік років шістдесяти з довгим сивим волоссям і бородою, теж у зимовому одязі. Мабуть, це був дворецький Рубіст, про якого розповідала Агафка. Замикав тріо хлопчина, симпатичний, простакуватий на вигляд, але з такими фіолетовими очима, що Софійці здалося, що то контактні лінзи.

- Це Тадей, - шепнула Агафка Софійці. – Правда, він милунчик?

- Угу, - шепнула їй Софійка. – Очі в нього просто... – вона не змогла знайти порівняння, бо «супер» чи «клас», якось не вписувалося в загальну атмосферу.

- Точно, - кивнула Агафка. – У нього в роду були фейрі. Йому перепали красивезні очі!

Тим часом Аріан розмовляв з Леонтиною, вказуючи кудись у бік мосту:

- ...Зараз прибуде, - почула Софійка його останні слова. – Залишся, зустрінемо разом.

- Добре, - кивнула Леонтина, а потім вказала на Софійку з Агафкою. – Я з дівчатами, вони теж лишаться зі мною.

Аріан презирливо зиркнув на дівчат, скривився і сказав:

- Ну, добре, хай лишаються, прислуга не завадить. Може, будуть якісь накази, чи треба буде щось піднести, або ще щось...

І відвернувся. Чомусь ця зверхня фраза і те, яким тоном дракон її сказав, дуже зачепили Софійку. «Так, - закипала вона в душі, - я прислуга, служниця, прибиральниця і посудомийка, але ж це професії, які теж заслуговують на повагу! Очевидно, що демократія, рівність і толерантність не докотилися ще до цього світу, але ж якась елементарна ввічливість і стримане ставлення до обслуговуючого персоналу повинні бути закладені в голові цього... дракона!»

Аріан стримано й рівно розмовляв з Леонтиною, дворецьким, лакеєм, але чомусь до неї з Аграфкою виказував презирство і зневагу. Чи тільки до неї, Софійки? Не міг пробачити вчорашньої сцени з вибаченням? Схоже на те.

Тим часом всі почали вдивлятися в небо. Софійка побачила на горизонті над лісом якісь цятки, що почали швидко збільшуватися. Троє великих птахів летіли швидко, ось вони закружляли над долиною, селом, і дівчина раптом усвідомила, що це дракони. Справжні! Як у кіно! Величні, граційні, ідеальні у своїй нереальній красі! Вони були величезні. Людина поряд здавалася б дуже маленькою, такою, як відчувала себе Софійка зараз. Один дракон був більшим від інших, його золоте тіло блищало на сонці, засліплюючи очі. Двоє інших були схожі, як близнюки, теж золоті, але менші за розміром і елегантніші, більш в’юнкі у своїх рухах. Ось дракони почали знижуватися, змінюючись ще в польоті. І вже на міст перед замком ступили не крилаті істоти, а люди, вірніше дракони в людській іпостасі. Неймовірно, нереально вродливі.