Розділ 12. Колискова

Ще трохи почитавши про серпопардів, вона відкрила велику важку книгу під назвою «Клан Синіх крил», у якій якийсь літописець записував у хронологічному порядку дні народження і смерті драконів, а також їхні шлюби. Книга починалася з якоїсь нереальної дати, яка сягала, якщо Софійка правильно зрозуміла, сотні тисяч років назад, коли на Землі ще тільки зароджувалися цивілізації. Ого! Ну, звичайно, дракони ж живуть довше людей. Перший дракон, записаний у книзі, такий собі дракон Ґвендол, перший король клану Синіх крил, жив аж дві тисячі з хвостиком років. Виявилося, що в середньому всі дракони проживали десь під тисячу років, плюс мінус. Цікаво, скільки Аріанові?

Вона не втрималася, й одразу ж перегорнула книгу на останню сторінку. Пхе! Аріан був ще пуцьвірінком у порівнянні з його предками-довгожителями, йому було всього вісімдесят років, вірніше, вісімдесят п’ять. «А у нас це старий дідуган!» - розсміялася вона, уявивши Аріана скарлюченим дідом із паличкою.

Були також дракониці й дракони, про яких писалося в книзі, які одружувалися з чоловіками чи жінками інших рас, і тоді, завдяки якійсь особливій магії, обраниці й обранці драконів отримували здатність жити довго, стільки ж, скільки їхні чоловіки чи жінки. Наприклад, один з драконів, якийсь дракон Фірант, взяв за дружину навіть просту селянку. Так і було там записано: селянка Солозара, дружина дракона Фіранта, споріднена в магії. І жили вони, до речі, разом сімсот тридцять сім років. І померли в один день. "Як романтично, - подумала дівчина. - Як у казці".

Десь посередині книги Софійка почала помічати дивну закономірність. Коли перші дракони помирали своєю смертю, про що детально писав літописець, то в їхніх нащадків було не все так добре. Багато драконів гинули в боях або на дуелях, деякі з них були отруєні чи вбиті підступно підісланими ворогом убивцями, але біля переважної кількості з них були написи «помер на світанку». Що це значило, Софійка абсолютно не розуміла. Останні записи стосувалися, очевидно, батьків Аріана. Аліс Долангус, батько Аріана, та аліста Мерада, мати, прожили трохи більше п'ятисот років. Вони, до речі, не "померли на світанку". Їх було вбито. Літописець так і записав: підступно вбито під час королівського прийому на терені клану Кам’яних крил першого дня весни. Софійка зиркнула на дати і швидко підрахувала: це було вісімдесят років тому, коли Аріанові було п’ять років.

Вона закрила книгу, обперлася об неї підборіддям і задумалась.

То він сирота! Батьків убили, і він сам-один тягне все це ярмо: і серпопардів відганяє з північних кордонів, і керує тереном, і, мабуть, від конкурентів на трон якось відбивається, прагнучи стати королем, та ще й дівчина його кинула. Бідненький! А вона ще жалілася на своє нещасне життя! Тут така мішанина. Ясно, що Аріану важко. З дитинства без батьків, добре, що няня Леонтина поруч. Вона хоч виховала його достойно. Але любові, доброти, ніжності в житті дракона явно не вистачає. Не навчений цьому, або не хоче, боїться, що це буде черговий облом. Як з Віринеєю.

Так! Софійка стрепенулася. Я жалію цього нахабу й дурисвіта? Він мене майже в могилу загнав, а я тут нюні розпустила, шкода мені його стало. Ні, не буде цього! В мене є одна мета: розібратися з цим медальйоном і повернутися додому. Все. Крапка.

З цією думкою дівчина скочила на ноги і, повернувши книгу на полицю, поспішила до виходу з бібліотеки. Було вже пізно, дівчина незчулася, як наступив вечір. Можливо, Леонтина вже й спати лягла, буде незручно, якщо Софійка її розбудить, бо вона поки що ночувала в колишньої няні Аріана, жінка хотіла мати дівчину перед очима увесь час, аж до повного одужання.

Почувала Софійка себе наче добре, але іноді макітрилося в голові, ставали ватними ноги і періодично хилило в сон. Леонтина казала, що це нормально і скоро пройде. Йдучи по коридору другого поверху, дівчина відмічала, що шпалери на стінах подекуди були обдерті й засмальцовані, кам’яна підлога, відшліфована ногами, потріскалась, а у стрільчастих вікнах вітражне скло потребувало ретельної чистки. «Мабуть, клінер в мені вже ніколи не зникне», - подумала вона, засміявшись у душі. В неї склалося враження, що у дракона ще й певні фінансові проблеми, бо в такому великому замку була відносно невелика кількість прислуги, та й обжитими були всього два поверхи, а башти, зали, інші кімнати були закриті, не використовувалися.

Раптом вона почула стогін. Хтось за прочиненими дверима кімнати, повз яку вона проходила, стогнав болісно, з мукою в голосі. Софійка зупинилась і ступила крок до дверей. Чи варто заходити? Стогін повторився, голосніше й тужливіше.

Може, хтось потребує допомоги? Вона злегка прочинила двері, тихо, потайки, щоб не видати своєї присутності, і зазирнула в кімнату.

Це були покої Аріана. Софійка одразу ж побачила його. Кілька магічних світлячків юрбилися над високою стелею, приглушено освітлюючи зморене й перекошене стражданням обличчя. Дракон спав і уві сні він страшно й тужливо стогнав. Це був стогін, що роздирав душу, рвав серце на шматки. Самотність, біль, страждання, нестерпний сум і скорбота чулися в ньому. Мабуть, Аріана мучив кошмар.

Дівчина стояла на порозі й не знала, що робити. Якщо вона зараз зайде, а він прокинеться, то виникне ціла купа непотрібних запитань. Тоді точно вирішать, що вона шпигунка.

Але й піти геть вона чомусь не могла. Прочитавши про життя Аріана, смерть його батьків, купу його нещасть, вона все-таки відчувала до нього співчуття (Софійка боялася собі признатися, що починає відчувати більше, ніж співчуття, бо їй це зовсім не подобалося!). Тому залишити його тут, у полоні болю й кошмару було понад її сили.