Розділ 11. У бібліотеці

Після обіду Агафка провела Софію в бібліотеку. Вона дуже здивувалася, що Софія цікавиться книгами, бо сама вважала, що це марна трата часу. А от Леонтина схвально кивнула, почувши про це, навіть порекомендувала:

- Там є полиця з книгами про наш клан. Може, якщо ознайомишся, зрозумієш, чому Аріан такий... нетерпимий.

Бібліотека була величезна. Полиці сягали стелі, були заставлені великими товстими фоліантами, часто інкрустовані дорогоцінним камінням і позолотою. Було видно, що в бібліотеці бувають часто, бо тут не було затхлого духу, як у приміщенні, яке довго не відвідують. Ще тліли дрова в каміні, прикритому якоюсь магічною прозорою шторкою (мабуть, з метою безпеки, бо навколо ж легкозаймисті книги), так що в бібліотеці було затишно й тепло. Деякі з книг лежали на столі розгорнуті, очевидно, їх нещодавно хтось читав.

«Мабуть, Аріан і читає, - подумала Софійка, зазираючи всередину однієї з розгорнутих книг, де лежала плетена закладка з китичкою. – У перерві між нападами гніву».

Софійка боялась, що не зрозуміє мови, якою були написані книги цього світу. Але, як не дивно, все було ясно: букви складалися в слова, слова - в речення, хоча вона якось інтуїтивно розуміла, що це не була українська. Але все легко сприймалося саме як рідна мова. Мабуть, так спрацьовував перехід до іншого світу – ти наче стаєш частиною іншої реальності, а твоє життя адаптується до нових реалій навіть у різних дрібницях. Адже розмовляла і розуміла вона тутешню мову, сприймаючи її, як українську, але, звичайно, це було не так, мова була інша.

Книга на столі була про якихось дивних істот. Саме таке створіння бачила вона на картині в Леонтини. Там ще цей звір бився з драконом.

Якраз була відкрита сторінка з малюнком, і Софійка з цікавістю почала розглядати чудернацького монстра. Тварина була схожа на великого леопарда, але мала дуже довгу шию. Масивні міцні лапи, довгий сильний хвіст, вуса й грива, гострі кігті, великі довгі ікла. Страшний звір. А от довга шия робила істоту схожою на динозавра. Може, тут, у цьому світі, лишилися ще й динозаври? Софійка прочитала під малюнком:

«Серпопард. Небезпечна тварина у весняний період. Нападає на поселення північного Донуму. Людожер. Слабкі сторони: запах квітів мауну*. Сильні сторони: гарний нюх, швидкість, пазурі, зуби. Приручити неможливо».

«Величезний довгошиїй кіт», - подумала Софійка, милуючись екзотичною твариною. Вона завжди мріяла про домашнього улюбленця, кота, але його в неї ніколи не було, бо мати була категорично проти.

Вибравши на полицях кілька книг, вона всілася в зручне крісло біля каміна і почала читати.

Скоро Софійка вже трохи знала про те, як живе цей дивний магічний світ.

Вся величезна країна називалася Донум, складалася з окремих теренів, де проживали клани, якими правили дракони. Було їх багато, але основними, які відігравали важливу геополітичну роль, були три терени: Кам’яний, Золотий і Синій. Столиця була там, де проживав обраний король. Нині вона знаходилася в Золотому терені, бо королем був дракон клану Золотих крил. Раз у сто років дракони зліталися на спеціальний Форум до столиці, де обирали нового короля. Якраз у цьому році і мало відбутися чергове зібрання. 

«Ах, ось про який Форум говорили Леонтина й Аріан», - подумала Софійка, розглядаючи портрети правителів теренів. Тепер зрозуміло, чому він був насторожі й боявся шпигунів. Дівчина знала, що політика – дуже складна й почасти брудна штука. Вона згадала вибори в Україні, які подекуди відбувалися з використанням незаконних технологій, відшукуванням компроментуючих матеріалів на конкурентів, часто прямого публічного протистояння. Схоже на те, що й тут наближення виборів короля активізує підступні наміри претендентів на трон. Кожен хоче стати першим і «підсидіти» конкурента. Хоча Аріан не схожий на того, хто використовує щось незаконне на шляху до трону. «Я про нього нічого не знаю, а вже виправдовую», - зітхнула Софійка, згадуючи пронизливі очі дракона.

На портретах дракони були надзвичайними красенями. Красива раса. Недарма і в фентезійних книгах їх описують, як вродливих і благородних персонажів. Хоча ельфи ще вродливіші. «Може, тут і ельфи є», - замріялась Софійка, а потім розсміялася. Тут з драконами розібратися треба, а їй уже ельфів кортить!

Серпопарди жили в дрімучих лісах, що межували з північними кордонами Донуму. Ці тварини мали зачатки розуму і тому жили великими зграями, нападали продумано й злагоджено, захоплювали певні території і, якщо володіли ними певний час, вважали вже своїми. І тоді, б’ючись уже за захоплені в ворога «свої» території, вони ставали в стократ агресивніші та згуртованіші, бо мали якесь дуже особливе ставлення до понять «своє-чуже». Саме тому було важливим одразу ж реагувати на напади серпопардів, поки вони ще не сприймали захоплені території своїми. Як правило, це відбувалося весною, вилазки носили сезонний характер. Софійці одразу ж чомусь згадалося, що й у котів весною починається весняне загострення, вони активізуються, кричать під вікнами, б’ються за території. Але цього року бойові дії серпопарди почали рано. Ще зима, скрізь сніги, а ці тварини не дуже любили морозу.

Як правило, із серопопадами розбирався Синій клан, тобто дракон Аріан. Бо терен клану межував з землями цих істот. І якраз зараз, коли йшла активна боротьба за трон, він мав усе кинути та йти в похід проти знахабнілих тварин. Навіть Софійці, далекій від політики та підкилимових ігор, здавалося, що тут щось нечисто. Складалося враження, що хтось спеціально збаламутив серпопардів, направивши їх на війну, щоб розпорошити увагу Аріана, відволікти. Про шпигунство та підозри вже не було смішно. Дівчина зрозуміла, чому дракон підозрює її. Сама б косилась, якби була на його місці.