Розділ 9. Леонтина

- Не прикидайся, я бачу, що отямилась, - сказала якась жінка, і Софійка відкрила очі.

Вона й справді кілька хвилин тому прокинулася, лежала, прислухаючись до звуків навколо, але очі відкривати не поспішала. Слова жінки змусили її розплющити очі, аби одразу знову їх закрити. У вікна било яскраве сонце, проміння сліпило, падаючи якраз на подушку, де була її голова.

Жінка, яка сиділа поряд у кріслі, встала, підійшла до вікна і трохи посунула фіранку. Сонце перестало сліпити, і Софійка змогла розгледіти, нарешті, ту, голос якої чула напередодні. Це була висока статна пані в темно-червоній глухій сукні. Бездоганна гладенька зачіска обрамлювала її красиве обличчя, помережане ледь видимими тоненькими зморшками під очима. Їй можна було дати і тридцять років, і шістдесят. Жінка без віку. Софійка таких зустрічала у тому своєму, колишньому житті в Україні. Вони були бездоганними у всьому, елегантними, з прямою поставою та завжди молодим поглядом. В руці пані тримала тонкий різьблений ціпок, на який важко опиралася, ідучи від вікна і знову сідаючи в крісло.

- Як почуваєшся? – спитала жінка, беручи в руки якесь рукоділля.

Софійка помітила, що це п’яльці, руки жінки схопили голку і почали жити своїм окремим життям, вправно роблячи стібок за стібком.

- Не дуже, - зізналася дівчина, відчуваючи, що її трохи нудить, а голова тріщить від головного болю, голос був хрипким і чужим.

- Скоро стане краще, після втручання у лінії життя завжди так, - заспокоїла її жінка і продовжила. – Ще кілька днів, і повністю одужаєш. Мене звати Леонтина. Я колишня няня й гувернантка того шелихвіста* Аріана. А ти Софія, правильно?

Софійка кивнула, бо розмовляти було боляче.

- У тебе немає карбу, - сказала жінка, продовжуючи вправно орудувати голкою. – Я переодягала тебе й помітила. Звідки ти?

- Не пам’ятаю, - знову повторила Софійка ту фразу, яку говорила в челядній на питання Шарни.

- Дівчинко, я так довго живу на світі, що відрізнити брехню та правду можу миттєво.

Софійка відвела очі й почала розглядати картину на стіні, де було зображено великого чорного дракона, який тримав за шию якусь тварину, дуже схожу на динозавра. Признаватися про медальйон і свою дивну появу в цьому світі вона не збиралася. Спочатку треба розібратися взагалі у всьому тому, що на неї навалилося, а там буде видно. Довірливою розтелепою, якою була в іншому житті, вона вже не збиралася бути.

- Не хочеш розповідати – не треба, - хитнула головою Леонтина, - але я сподіваюся, це не несе загрози Аріанові?

Жінка зиркнула на Софійку пронизливо й гостро, наче голкою вколола.

- Запевняю вас, що ні, - хрипло промовила Софійка.

- Добре, - трохи м’якшим голосом сказала Леонтина, чи то справді повіривши (що дуже сумнівно), чи то щось для себе вирішивши, наприклад, перенести розмову на інший час. – У нього зараз дуже великі проблеми. Серпопарди ні з того ні з сього почали нападати на північному кордоні, хоча сезон ще не настав, до того ж, король призначив Крилаті випробування на перший день весни, а це незабаром, часу мало. І ще Олаїнд в гості на днях обіцявся. Роботи непочатий край. Він забігався. Ти вже вибач його. Молоді дракони - вони такі, гарячі й імпульсивні в своїх рішеннях, але швидко відходять і каються. Він хвилюється, я ж бачу.

Частину того, про що говорила Леонтина, Софійка не розуміла, але мовчала, обіцяючи собі у всьому розібратися. Лишень втямила, що Аріан розкаюється, що відправив її до карцера. Це якось не дуже втішало, але хай хоч так. Це свідчило, що у темної сторони є світлі плями. Софійка посміхнулася, згадавши фільм "Зоряні війни". Дракон Аріан асоціювався в неї з Дарт Вейдером та Люком Скайвокером одночасно.

- Зараз будеш обідати, мабуть, голодна, - сказала Леонтина, і дівчина відчула, що справді, страшенно хоче їсти.

Обід принесла Агафка, яка потайки увесь час зиркала на Софійку, видно було, що її аж розпитає від цікавості та запитань. Мабуть, Леонтина зрозуміла це (певно, вона взагалі була дуже розумною й проникливою жінкою), бо встала з крісла і пошкутильгала, опираючись на свою палицю, до дверей.

- Я схожу гляну, як там Аріан. Він збирався навідатися. Буду хвилин за десять.

Не встигли за Леонтиною зачинитися двері, як Агафка кинула сервірувати стіл і підбігла до Софійки.

- Як ти, Софіє? – спитала стурбовано. – Я так хвилювалася!

- Нормально все, як бачиш, жива й відносно здорова, - відповіла дівчина, посміхаючись.

Вона відчула, що їй стає краще, як і обіцяла Леонтина, вона навіть змогла сісти, опираючись спиною на подушку.

- Ох, як ми всі хвилювалися! – заторохтіла Агафка, сідаючи поряд із Софійкою на ліжко. – Мирон приходить і каже: «Все, Софія вся в гарячці, ходити не може, не жилиця, мабуть». Розказав, що тебе Аріан до Леонтини поніс, бо вона знається на хитромудрих штуках, то, може, врятує. Лінії життя не так просто виправляти, тут особливий хист треба. А Шарна сказала, що якщо Леонтина взялася, то все добре буде. Ми вже три дні спокою собі не знаходимо. Я як не прийду – ти все спиш та спиш! А сьогодні, нарешті, отямилася. Хай дракониця-мати милує, як ми всі перестрашилися!

- Чекай, - перебила Агафку Софійка, - три дні?

- Так, три дні ти тут лежиш. Думали, що все, не виживеш!