Розділ 8. Карцер

Софійка завжди помічала, що коли вона дивилася на вродливих людей на якій-небудь  фотографії, картині чи просто малюнку, то погляд завжди затримувався довше на вродливому обличчі, ідеальній фігурі чи одязі. Мабуть, у всіх так. Якщо вона бачила вродливу людину десь в реальному житті – могла, проходячи повз, обернутися, щоб подивитися ще раз, або трохи й помилувалася вродою, звичайно, приховано. А коли вона спілкувалася з вродливими людьми (наприклад, на їхньому потоці була дівчина-фотомодель, яка іноді приходила на пари у перервах між фотосесіями, і колись вони перекинулися кількома словами), то Софійка відчувала, що врода – це якась сила, що впливає на все навколо. З такими людьми всі більш привітні, їм більше прощають і... їх більше люблять. Просто так, без причин, ірраціонально, підсвідомо (хоча вчені пояснюють це древніми людськими інстинктами: красива людина – гарне потомство). І ця краса, врода була теж своєрідною магією.

Сама Софійка зовсім не вирізнялася красою. Звичайна собі дівчина з довгим русявим волоссям, ні, не бридка, швидше симпатична й мила, як усі дівчата. Фігуру мала теж звичайну, була невисока, навіть тендітна. Хіба що талія була тонкою та груди були пишними, як у матері, але дівчина їх соромилася, завжди маскувала безформними светрами. А от з одягом завжди була біда, носила все, що дешевше, і зношувала до дірок.

Вродливі ж люди здавалися їй недосяжними, майже небожителями. Звичайно, Софійка розуміла, що бачила лише вроду, а не людину. Це схоже на красивий фасад будинку, в якому може бути будь-що: ідеальний порядок або страшенний розгардіяш. Саме тому дівчині врода здавалася чимось потужним і... чомусь небезпечним. Врода була, як така собі скринька Пандори: невідомо, що може проявитися, якщо ти пізнаєш людину ближче. Краще милуватися здалеку. І вродливі люди завжди були десь там, далеко, як зірки чи сонце, недосяжні, а тому не несли для неї особисто загрози.

І ось зараз, побачивши вродливого до неможливості хлопця (ну добре, дракона) так близько, вона знову підпала під той гіпнотичний, магічний вплив краси. І хоч стояла, знерухомлена дією магії, та розуміла - якщо магія зникне, вона так і стоятиме в якомусь ступорі, витріщаючись на ідеальне обличчя.

А обличчя й справді було ідеальним. Великі сині очі під дугами чорних брів, прямий ніс, чітко окреслені губи... На бездоганному підборідді засіла коротка щетина, яка надавала ще більшого шарму образу красеня. Довге чорне волосся спадало хвилястим каскадом, сягаючи плечей.

Дракон виявився високим, мабуть, на голову вищим за Софійку. Видно було, що він був сильним, потужним, рвучким. Рельєфні мускули рук чітко окреслювалися під тонкою білою сорочкою. На штанах та чоботях ще було видно залишки снігу, мабуть, щойно зайшов у замок.

За плечима дракона, в коридорі, Софійка побачила Агафку, яка злякано зазирала в їдальню. Її очі блищали цікавістю й очікуванням подальших подій.

- Немає часу розбиратися! – гукнув дракон роздратовано. - В карцер! – очі дракона під насупленими бровами засяяли синім світлом.

Софійка раптом відчула, як ноги її підкошуються, і вона падає на підлогу. Але вже не в їдальні, а в якійсь темній кімнаті. Боляче вдарившись колінами об кам’яну долівку, вона охнула і завмерла, намагаючись звикнути до темноти.

Темінь була непроглядною, і очі все не звикали. Мабуть, тут зовсім не було вікон. Ну, звичайно, це ж карцер, вони, зазвичай, завжди у підземеллях!

Софійка раптом почала сміятися. Гучно, весело. Вона згадала, як вони лупили з Мелітеною одна одну, качаючись по підлозі у воді й бруді. А відро! Софійка вже зареготала у весь голос, бо згадала звук, з яким відро гупнулося об голову суперниці. А потім закашлялася, бо горло все-таки боліло, мабуть, будуть синці від рук тої зміюки. Ґуля на голові боліла, Софійка помацала волосся: схоже, шкіру на голові розсічено, бо пальці стали липкими від крові.

Дівчина обережно проповзла трохи по підлозі, наставляючи руку вперед, і скоро уткнулася в кам’яну стіну. Сіла, обпершись об неї, і мокрим подолом сукні витерла обличчя. Защипали подряпини на щоці, але вона не зважала, а почала думати над тим, що відбулося в їдальні. Бійка. Ну, то само собою зрозуміло. Але найголовнішим у всьому цьому було те, що вона змогла постояти за себе! Не знесла все покірно, як зробила б удома, а дала відсіч. Та ще й як! Софійка ніколи в житті не билася. А тут на тобі.

Адреналін після бійки почав зникати, і Софійка відчула, що їй холодно й вогко. Мокре плаття холодило ноги, стіна, об яку вона обперлася, здавалася крижаною. «Знову замерзну й захворію», - подумала вона. А потім їй почало ввижатися обличчя дракона Аріана. Таке вродливе, таке ідеальне. Воно викликало роздратування і чомусь біль. Їй теж хотілося, як і Мелітені, там, в їдальні, вдарити його ганчіркою, щоб не був таким гарним. Небезпечним. Конкретно для неї, Софійки, небезпечним.

Дівчина прокинулася від скрипу. Темниця, в якій сиділа Софійка, виявилася маленькою, з низькою стелею. До карцера зайшов Мирон. Магічний світлячок, який освітив карцер, висів у нього над головою.

- Агов, Софіє, ти як? – спитав він стурбовано, нахиляючись над нею.

- Нор... Нормально, - прошепотіла дівчина, намагаючись сісти.

Все тіло заніміло й замерзло, рани боліли, хотілося пити. Мабуть, була гарячка.

- Іти зможеш? – спитав Мирон.

Дівчина спробувала піднятися, але ноги не тримали, вона знову осіла під стіною.

- Ясно, - співчутливо кивнув слуга і взяв Софійку на руки. – На тобі, як пушинка, - проговорив він здивовано, виносячи дівчину з карцера в коридор. – І звідки сили взялися битися з Мелітеною?