Розділ 4. У снігах

Отямилася Софійка від холоду. Вона лежала на снігу посеред поля, якому кінця-краю не було видно. Куди не глянь – одна безмежна білизна снігу, який сяяв на сонці й сліпив очі. Дівчина була у блакитному спецкостюмі, в якому була ще в особняку. Він складався з сорочки, що застібалася спереду, та штанів на резинці. На голові – одноразова шапочка-кульбабка, щоб волосся не заважало працювати, на ногах, вірніше, на кросівках, – бахіли. На лівій руці досі була гумова рукавичка, а у правій – знайдений на підлозі медальйон. Він був відкритий і порожній.

«Де це я?" – подумала дівчина, сідаючи на снігу. Холодний вітер пройняв тонку сорочку, під нею в дівчини була лише футболка, а от штани на сідницях одразу ж стали мокрими й холодними. Вона швидко схопилася, починаючи потроху панікувати, ще не до кінця усвідомивши свою ситуацію.

Далеко на горизонті висились якісь гори, зараз ледь помітні, бо синява неба скрадала їхні теж сині обриси. В небі над головою кружляло кілька чорних птахів, які були так високо, що розгледіти їх детально не було змоги. І сніг, сніг, сніг... На нього було боляче дивитися, так сяяв він під промінням полуденного сонця.

«Ой, лишенько! – подумала Софійка. – Що ж сталося? – вона гарячково почала шукати раціональні пояснення. – Наприклад, мені стало погано в особняку, хтось узяв мене, непритомну, і завіз у це місце, щоб кинути напризволяще? Навіщо? Кому треба я і моє нікчемне життя? Може, це якісь сатаністи або ще хтось? Яким треба приносити жертви в якихось там їхніх страшних ритуалах?»

Але навколо була чиста гладь снігу, не порушена жодними слідами чи відбитками колес. Тільки на місці, де топталася Софійка, була заглибина у снігу, котра ще зберігала обриси її тіла, та безформні сліди від кросівок у бахілах. Тут же валялася друга гумова рукавичка з правої руки, яку дівчина, очевидно, випустила з рук, піднімаючись на ноги.

Чи можна з’явитися просто так серед чистого поля із нізвідки? Хіба що у казках, фантазійних фільмах і книжках, або фантастичних історіях з телепортами. Софійка була ще не настільки пришелепкувата, щоб вірити всіляким вигадкам. Так, читати чи мріяти – це одне, але самій уляпатися в неймовірну ситуацію – це якось вже не дуже тішило.

В житті вона завжди розрізняла фантазії й реальність. Тут і зараз була справжня реальність. Сніг був холодним і мокрим, вітер пронизливим і морозним, сонце сліпило очі – це була реальність хоч куди! Крім того, дівчина згадала, що недавно хворіла. А зараз, перебуваючи в таку холодну погоду у самій сорочці на вітру, вона розуміла, що знову захворіти можна на раз-два.

«Якщо я не рухатимусь, то замерзну до смерті!» - спохопилася вона. І пішла навмання, обравши напрямок туди, де бачила гори. «Я в будь-якому випадку замерзну насмерть», - зрозуміла Софійка, коли пройшла кілька десятків кроків. Ноги глибоко загрузали у сніг, іти було важко і дуже холодно. Дівчина почала тихо плакати. Сльози гарячими краплями текли по щоках і одразу ж ставали холодними. Думки плуталися, в кросівки давно набився сніг, ноги замерзли і вже майже не відчувалися. Руки рефлекторно стискали рукавички (дівчина підібрала й другу) та злощасний медальйон.

«Так, це медальйон, його робота», - якось мляво думала Софійка. І сам Михайло Васильович Болотний з його проханням не знищувати сміття був підозрілим і неприємним. Дівчині він із самого початку не сподобався. Правильно сумнівалася Василина Павлівна. Цей чоловік був ой яким непростим! Швидше всього, він оцей медальйон і шукав. І Софійка його й не відкрила б, якби не цікавість, якби не оті бісові лицарські романи! Адже так хотілося побачити там якийсь портрет дами або кавалера, чи якусь милу чиємусь серцю реліквію. Яка всім іншим здається дурницею, а власникові – найціннішим скарбом! Софійці хотілося хоч краєчком ока зазирнути в чуже життя, в якому є кохання, романтичні зустрічі, поцілунки, стати причетною до таємного (і, звичайно, дуже цікавого, не те, що її рутинне існування!) життя власника медальйона.

Власне після того, як вона відкрила медальйон, все й сталося. Вона застрягла в снігах. Мороз, вітер, холод, безвихідь... Можна нікуди не йти, все одно все дарма! Вона рано чи пізно замерзне в цьому полі. Ах, її життя було таким порожнім, таким нікчемним! І отут воно обірветься, не буде ні мрій, ні нових вражень, нічого. А вона навіть ще ні з ким не цілувалася! І оця дурна думка про поцілунок так чомусь її вразила, що Софійка заплакала вголос, навзрид, схлипуючи і жаліючи себе. Якби вона могла почати все спочатку, то ніколи б не дозволила маніпулювати собою, як це робила її мати, була б сильною, твердою, впертою. Ці риси характеру були в неї, адже могла вона вистояти цілий день з посмішкою на обличчі в піцерії, могла закінчити з золотою медаллю школу і з червоним дипломом університет! Вона могла все! Але недостатньо могла, щоб відстояти своє право на особисте життя. Дівчина так гостро це зараз усвідомила, що заридала ще голосніше.

А потім спіткнулась і впала в сніг. Лежати було добре й затишно. І навіть тепло. Страшенно захотілося спати. Софійка зрозуміла, що замерзає. «Ну й нехай, - пролетіла думка. – Тільки поцілунку шкода».

І вже на грані сну й реальності, майже засинаючи, Софійка побачила, як промайнула якась тінь у небі, і відчула потужне тремтіння землі від чиїхось близьких і важких кроків. Але їй було вже все одно.