Розділ 3. Медальйон

Чесно кажучи, Софійці подобалася її робота. Коли вона працювала в піцерії, треба було невимушено посміхатися клієнтові, говорити завчені слова, і це її трохи напружувало. Їй важко було сходитися з людьми, спілкуватися. А тут, начепивши ненатуральну посмішку, треба було увесь день говорити й говорити. Бо освіти кухаря в неї не було, і взяли її як працівницю, що приймає замовлення. Сама будівля піцерії було маленька, як кіоск, на таку кажуть «забігайлівка», але із сучасним обладнанням і усім необхідним. Одна з великої мережі відомих піцерій. Там Софійка навчилася тримати посмішку, навіть коли на душі сумно, правда, вже під вечір та посмішка перетворювалася майже на оскал, але то дрібниці.

І саме тому дівчина цінувала нинішню роботу, спокійну, монотонну, заспокійливу. Ніяких неприродних посмішок! Мовчки треш, миєш,  прибираєш, пилососиш, поліруєш, відчищаєш і... багато думаєш. Софійка любила мріяти і фантазувати.

Ось і зараз, підмітаючи біля великого вікна на другому поверсі, з якого відкривався чудовий краєвид на засніжену дорогу та сосни, вбрані в снігові шапки, дівчина мріяла про різні речі. Наприклад, круто було б побачити Снігову королеву. Он, надворі пішов сніг, може, це вона зараз під’їде до особняка, покличе її, Софійку, і забере у свій крижаний замок. Мабуть, там краще, ніж удома. Дівчина зітхнула, одразу ж згадавши матір. А було б ще суперово, якби її мама перетворилася, наприклад, на кицьку. Софійка б любила її нітрохи не менше, ніж у людській подобі, але тоді вона змогла б трохи вийти із постійної напруги, що супроводжує її останні роки, і, можливо, завести якийсь роман. Оцей вислів «завести роман» дуже їй подобався, бо передбачав, зрозуміло, хлопця, романтичні стосунки, квіти, кіно, кав’ярні, залицяння, поцілунки – все, як у книжках про любов, які Софійка читала запоєм.

У школі, в старших класах, коли її однокласниці-дівчата починали зустрічатися з хлопцями, Софійці якось було не до цього. Вона багато вчилася, хворів тато, потім його смерть, а потім і мати завантажила її своїми проблемами. В університеті знову навчання, бо дівчина любила все робити бездоганно, паралельна робота. Правда, колись її запросив у кав’ярню однокурсник. Вони патякали ні про що, пили каву з тістечками, багато жартували. Ярослав був непоганим хлопцем, і, можливо, у них щось би й вийшло, але тут втрутилася матір і все зіпсувала. Вона змусила Софійку відмовитися від цих зустрічей. «Ще рано сім’ю заводити! Йому від тебе тільки одне треба, сама знаєш що!» - довбала вона дочку повсякчас. Легше було відмовитися, ніж боротися. Оця слабкодухість у собі дуже дратувала дівчину. Вона відчувала, що може постояти за себе, але якось не було бажання. Мабуть, їй було шкода матір, яка ходила смутна й дратівлива у той час.

Мітла шурхала по підлозі у такт Софійчиних думок, ритмічно, спокійно, заворожуюче. Раптом щось покотилося під ногами, відбите помахом мітли. Софійка нахилилася й побачила якийсь предмет, що прилетів просто їй під ноги по кривій дузі. Це був невеличкий медальйон, із тих, які носять на шиї. Їх можна відкривати і дивитися на маленьке фото, сховане всередині. Або там можна покласти якусь дрібничку. Софійці одразу ж згадалися лицарські романи і пасма волосся коханої дами, які лицарі носили в таких медальйончиках як знак кохання й вірності. Зроблений він був у вигляді опуклого сердечка і мав вигляд дешевої дрібнички, біжутерії, яку дуже полюбляють дівчатка-підлітки. Зображені на медальйоні якісь знаки були виконані майстерно, дуже детально, прописані до найменшої рисочки.

Дівчина підняла прикрасу і хотіла вже покласти в коробку, куди складала розкидані по кімнаті ручки, олівці, зім’яті папірці, скріпки, які валялися на підлозі. Прибирала вона, очевидно, в кімнаті, яка слугувала господарю будинку кабінетом. Бо великий письмовий стіл, купа книжкових шаф, навалені на кріслах та стільцях газети й журнали вказували саме на це. Але щось зупинило її. Звісно ж, елементарна цікавість. Ні, забрати медальйон собі вона навіть в думках не збиралася, Софійка була чесною і порядною дівчиною. А от подивитися, що там, усередині медальйона, їй дуже кортіло.

Софійка спробувала підчепити краєчок сердечка, але заважали гумові рукавички, в яких вона завжди робила прибирання. Тоді вона зняла одну з правої руки й кінчиком нігтя підважила край прикраси.

Медальйон раптово відкрився, зсередини нього засяяло блакитне сліпуче світло, засліплюючи дівчину. Софійка відчула, як в її очах різко потемніло, і втратила свідомість.