Розділ 2. Особняк

Софійка працювала в клінінговій компанії «Чепурна оселя». Допомогла їй влаштуватися в цю фірму з досить пристойною зарплатою однокурсниця Валентина, яка була знайома з директором. Вони якраз шукали працівників, чесних та старанних, і подруга порекомендувала Софійку. Дівчина пройшла суворий відбір та спеціальне навчання, щоб стати клінером, як це модно стали зараз називати. По простому – прибиральницею.

О, клінінг* – це не прибирання, це ціле мистецтво! Зараз клінером може бути не кожен! Треба було ознайомитися з різними миючими засобами, навчитися користуватися спеціальною технікою, пройти складний практичний тест, а потім ще й відробити строк як додатковий клінер, дивлячись, як працюють професіонали. Всі ці етапи Софія пройшла з успіхом, бо дуже старалася! Роботу так просто зараз не знайти, а висока зарплата була гарною мотивацією.

Добре, що на роботі є спецодяг, можна передягтися і зняти, нарешті, осоружний запраний светр та старі джинси з обвислими колінами. Софія дуже схудла, важко працюючи, тому джинси висіли на ній, як на вішаку. В спецодязі вона була, як всі дівчата, і це їй подобалося. Але хустку й пальто ніхто не відміняв, бо надворі січень.

Сьогодні їхня «Команда номер три», як називав їх Борислав Святославович, директор фірми, їхала на генеральне прибирання за місто, в багатий особняк якоїсь "шишки" з якогось міністерства. Разом з Софією у команді була старша клінерка Василина Павлівна, яка працювала в компанії від самого початку її заснування, та завжди похмурий мовчазний пан Роман, на плечі якого лягала тяжка частина роботи – переставити меблі, перенести щось важке, щось полагодити, якщо це було потрібно.

В компанії були свої фірмові автомобілі, де на дверцятах було намальовано перехрещені мітлу та совочок. Водієм був пан Роман, бо чоловіків брали на роботу обов’язково з водійськими правами.

Переодягнувшись і завантаживши все необхідне, всі вони сіли в машину і поїхали за місто.

Пан Роман палив у вікно і час від часу зиркав на Василину Павлівну. Всі в офісі знали, що він на неї запав, але йому не вистачало хоробрості запросити жінку на побачення. Василина Павлівна сиділа поряд з ним, на передньому сидінні і звірялася з Гугл Мапою, вказуючи, куди їхати. Софійка сиділа ззаду і дивилася на сільські краєвиди, які почалися за містом.

- Кажуть, цей Михайло Васильович Болотний, до якого їдемо, раніше працював на якісь секретні служби, - раптом сказала Василина Павлівна.

- Ну то й що? – здивувався пан Роман. – Нам же не військову таємницю там вивідувати. Приберемо та й край.

- Я до того, що нам поставили додаткову умову. Все, що ми підметемо, витрусимо чи знайдемо в домі, треба скласти в окремі мішки. Ні в якому разі не викидати!

- Ого! Такого давно не було, - засміявся пан Роман. – Бояться, що щось зникне?

- Можливо, навпаки, щось шукають? Клінерські послуги -- чудовий шанс знайти щось загублене, – замислилася жінка і, повернувшись до Софійки, наказала. – Чула, Софіє, усе складаємо в мішки і нічого не викидаємо.

- Добре, - кивнула дівчина.

- Прохання клієнта для нас закон! – знову загиготів пан Роман.

У компанії було дуже строго щодо утилізації сміття. Адже, прибираючи, клінер часто вигрібає його дуже багато, купу непотрібних речей, які, на перший погляд, господарю квартири не потрібні. Та іноді клієнт згадує, що ті речі, які вони вже викинули, йому вкрай необхідні. І починаються звинувачення. Тому в договір про клінінг в компанії запровадили пункт про знищення сміття. Клієнт обирає сам, або це робить компанія – тоді, вибачте, ніяких претензій, ви на це дали згоду, або все лишають в квартирі чи домі, клієнт займається цим сам. Майже завжди речі утилізувала компанія.

Ах, так, ще крадіжки! Це було просто неприпустимо! Всі в компанії часто згадували про якусь Мирославу, що працювала ще до Софійки, яка колись прихопила собі в квартирі клієнта маленьку статуетку. А це виявилася якась ексклюзивна річ. Був грандіозний скандал, неприємне розбирання, директор, аби не зіпсувати репутацію фірми, сам особисто відвозив клієнтові статуетку і певну суму грошей як компенсацію за моральні збитки. Мирославу звільнили з доганою в трудовій книжці, а персонал почали підбирати надзвичайно ретельно, брали тільки перевірених людей, за яких хтось міг поручитися.

Особняк Михайла Васильовича Болотного вражав монументальністю. Був із старих, добротних будівель, які зберігають свою велич у всі часи. На засніженому порозі будинку стояв сам господар дому – високий літній чоловік з сивиною на скронях і гострими пронизливими очима, у теплій куртці та хутряній шапці. Привітався, зразу визначив, хто головний, і сказав, дивлячись на Василину Павлівну:

- Я зараз їду, буду під вечір. Мене, будь ласка, дочекайтеся. Можете починати прибирати. Мішки зі сміттям складете туди, – вказав він на невеличку прибудівлю біля будинку, схожу на сторожку чи маленьку дровітню. – Вашу фірму рекомендували як професійну та чесну. Сподіваюсь, все так, як кажуть.

Чи то Софійці здалося, чи в останній фразі звучала певна погроза?

Потім хазяїн особняка сів у свій автомобіль, який стояв трохи віддалік, і поїхав геть.

- Ну, що ж, ходімо, - махнула рукою Василина Павлівна. 

Вони взяли всі необхідні речі з машини і пішли по засніжених сходах в особняк. Прибирання обіцяло бути довгим, бо будівля справді була немаленька.