Розд 24. Святий вечір, частина 1

Юра прийшов за Беланою рано-вранці. Очі його іскрились, ніби сніг, яким замело все Криволісся. Із розчервонілого обличчя не сходила щаслива усмішка, замерзлі руки вимальовували в повітрі різнобарвні рухи, що супроводжували численні жарти Юри: сьогодні він був особливо балакучий. Белані згадався той день, коли він вперше заявився до неї додому, подарував хризантеми та провів до церкви. Тепер вони знову йшли туди.

— Яшка, сусід мій з іншого боку, розказував, що взяли вони, значить, додому кошеня онуці на Різдво, в понеділок це було. Красиве таке кошеня взяли, біле з рудим, полохливе, але ласкаве, як дитя. Грали вони, значить, усією сім’єю з цим кошеням, — а у Яшки сім’я зібралась, щоб ти знала, і діти, і племінники, і внуки! — грали з ним, гладили його, а на наступний день кошеня взяло та померло!

— Як це померло? — вжахнулася Белана, котра взувала довгі чорні чоботи.

— Лікарі кажуть: сказ! Ходить тепер Яшка зі всією сім’єю на уколи, хе-хе. От тобі й зробив подарунок! Я кажу Яшці, ти, кажу, не гніви Бога, вже краще страховку собі купи, ха-ха! Спіцина якраз продає якісь за пару копійок, буде чим у туалеті підтертись! Ха-ха!

— Спіцина і страховки продає? Коли я була в неї на прийомі, вона мені все намагалась продати якісь таблетки, говорила, в мене проблеми з щитоподібною. Перевірила я потім щитоподібну, все в мене з нею добре було.

— Спіцина чого лише не продає! Говорю їй… як там її?

— Ганна.

— Не ту спеціальність, кажу, ви, Ганусю, обрали, вам би на ринку сидіти! Прогнала мене, запустила тими самими таблетками в спину, ха-ха!

День видався ясним, морозним і сонячним. Вулиці наповнились мешканцями, котрі здійснювали останні приготування до Різдва, дітвора шумно ліпила сніговика та з’їжджала з гірок. Густий дим розійшовся з димарів, у вікнах горіли гірлянди, де-не-де стояли прикрашені вуличні ялинки. Машини то прибували з численними родичами, то забирали когось святкувати подалі від Криволісся. Белана насолоджувалась пожвавленням, яке раптом прийшло в спокійне село, веселим настроєм Юри і сама відчувала радість.

У костелі була така ж метушня, яка й стояла зовні. Група підлітків захоплено вправлялась у релігійних співах, дорослі розбрелись храмом із дерев’яними іграшками, стрічками та ялинковим гілками. Встановлювали кілька штучних ялинок, отець Пій особисто роздавав кожному золотисті гірлянди.

— Минулого року, зрештою, вдалось відмовитись від живих дерев, — пояснив він Белані. — Прихожани не погоджувались, але я потихеньку їх переконав. Візьміть гірлянди та допоможіть прикрасити ось ті ялинки, а я продовжу сповідати. Дякую вам, друзі, що прийшли допомогти.

Юра взяв гірлянди в руки й направився з ними до чоловіків, котрі встановлювали різдвяні дерева. Белана залишилась на місці й із захопленням дивилась на сонячне світло, що падало крізь численні готичні вікна костелу. У ньому виднілись маленькі гранули пилюки, що літали в повітрі й грілись на лавах, а сам світ здавався таким легким, повітряним, що нагадував Белані прекрасну птаху, що заглянула до них.

— Хоч би голову покрила, безсоромна! — почувся позаду незадоволений голос Епіфанії.

— І вам добридень, — миролюбно відповіла Белана, очі її все ще були вологими від відчуття спокою, яке вона нещодавно проживала.

— Фанечко! — Юра кинув поратись з гірляндою і одразу ж побіг до жінок. — Рідна, що ж ти така похмура сьогодні? Недобре, ой недобре на себе такий гріх брати!

— Іди ти до біса, кабан! — Фанечка спробувала ухилитись, але Юрі вдалось її обійняти.

Парафіяни тут же осудливо подивились у бік Епіфанії: як вона могла в такий день лаятись у храмі?

— Відійди від мене, кажу тобі! Безсоромний! Забери свої руки!

— Добре-добре, як скажеш! Ех, Фанечко, а пам’ятаєш, як у третьому класі ти мені малюнок намалювала? До цих пір лежить у мене, знаходив нещодавно. От би малювати моя хороша, а не штовхатись!

— Що ти мелеш, дурню? — Епіфанія відштовхнула Юру, але щоки її підозріло почервоніли. Жінка швидко поспішила до подруг, котрі чекали її біля входу в храм.

— Бачила? — реготав Юра. — Пам’ятає, чортиця!

Белана хотіла детальніше розпитати про малюнок, який згадував Юра, але неочікувано помітила Ганну Спіцину, котра відходила від сповідальні під руку з якимось чоловіком.

— Це Антон, її не то молодший, не то старший брат. Кажуть, чим тільки не займається, весь час на підробітках то тут, то там. Та останній рік осів у Криволіссі, наче машини лагодить. Неодружений, його сестра теж незаміжня, весь час проводять втрьох із Льошою Антиповим, це приятель Антона, не з приємних.

Чоловік повернувся до Белани і буквально приріс до свого місця. Белана не могла відвести очі від його обличчя: вона впізнала в ньому того самого газівника, котрий розповідав їй про зламаний датчик, тільки вусів не було. Ганна прослідкувала за поглядом свого брата й сама зблідла, тоді штовхнула його в бік і поспішила відвести від храму. Обоє майже бігли до найближчих дверей.

Значить, от що трапилось. Значить, Ганна, незадоволена відмовою Белани купувати препарат-підробку, розповіла про самотню жінку своєму братові, аби той спробував своїми шляхами виманити в неї гроші, виснувала Белана. І так давно вони обманюють стареньких? На що вони обоє розраховують? Що в такому маленькому селі, як Криволісся, про їхні витівки ніхто не дізнається?

— Усе гаразд? — розхвилювався Юра.

Белана не знала, що йому відповісти. Вона страшенно не любила конфліктів; була б її воля, вона б тут же забула про раптове викриття. Однак у цьому випадку ці люди продовжать користуватись безпорадністю стареньких — як тут про все забути?

— Хай йому грець! — скрикнув Юра.

Белана одразу повернулась і побачила Ваську Шкаралупу, котрий йшов до них у старій шкіряній куртці. Їй здалося незвичним бачити його тверезим, акуратно вдягненим. Вигляд у Васьки був дуже строгим і пристойним, ніби він не жив тим життям, через яке отримав прізвисько «Шкаралупа».