Розд 23. Утікачка

Рік невблаганно наближався до завершення. Белані, як і багатьом іншим, хотілось вірити, що він забере з собою всі пригоди та тяготи, щедро даровані людству, а їхнє місце займуть довгоочікувані мир і спокій. Белані пощастило не опинитися в епіцентрі поширення нової коронавірусної інфекції, протестів та революцій, але цього року вона втратила найближчу людину, залишилась сама і стала вразливою як ніколи. Цього було достатньо, щоб бажати оновлення.

До Різдва залишалось декілька днів, Белана вперше зібралась у кривий ліс — місце, де вона прожила дивовижний досвід і побачила Павла. Вона багато думала про той випадок, старалась зрозуміти те, що трапилось, не останню роль в таких роздумах відіграла її психотерапевт.

«Ви не вважаєте, що я несповна розуму?»

«Звичайно ні. — Здавалось, жінка отримувала задоволення, обговорюючи досвід Белани. — Швидше за все, в той момент ви відчували те, що психологи називають зміненим станом свідомості. Простіше кажучи, із звичайного, буденного вона відкрилась для всього, що виходить за ці межі. Такий досвід дуже глибоко змінює людину, тому що люди, котрі пізнали його одного разу, прагнуть повторити. Поговоримо про те, як він відгукнувся у вас?»

Слова. Белана відчувала, ніби перебуває в особливому потоці, в якому могла дивитись на саму суть людини, бачити її без броні та масок, тому знала, що кожному було важливо почути; знала, як звернутись до потаємного. Сказані, ці слова зцілювали людей навколо неї. Саме вони допомогли відповісти на пропозицію Юри Осоцького, а також вирішити віддалитись від Філіпа. На жаль, із кожним днем дивовижний потік ставав усе меншим, і все більше Белана відчувала звичний панцир, під яким стиснулись її тіло та розум, поки, зрештою, вона не втратила зв’язок із незвичайним даром. Залишились лише приємна ностальгія і надія відчути подібне знову

Проте не за цим Белана йшла сьогодні в криволісся. Їй лише хотілось покласти квіти на те місце, де вона востаннє бачила коханого чоловіка, і знову подякувати йому за те, що він був у її житті.

Вона стискала в руці чотири білі троянди. Плакала б, переповнена вдячністю, але не дозволяв холодний грудневий вітер, який боляче врізався в очі та морозив підборіддя. Зрештою, перед нею з’явилось таємниче місце. Цього разу воно здавалося звичайним, Белана не відчувала ні тіні незвичних почуттів.

Як же вона засмутилась, зрозумівши, що не може впізнати ту саму березу, біля якої  побачила Павла! У її пам’яті вона залишилась особливою, не схожою на все інше, але насправді кожна з них вирізнялась своїм дивно вигнутим стовбуром і могла бути березою зі спогадів. Белана походила від дерева до дерева, ніжно погладила деякі стовбури, інші обняла, тоді поклала квіти в центр галявини, на якій того вечора вони стояли з Юрою, і відійшла убік.

Вітер затих. Вона дивилась, як маленькі сніжинки кружляли поряд із букетом і плавно осідали на нього.

Павло.

Паша.

Паша.

Здавалось, це ім’я шепотіло повітря.

Белана здригнулась, почувши, як у кишені її куртки задзвонив телефон. Уся магія церемонії подяки тут же розвіялась; настрій різко змінився, ледь Белана побачила, що її дзвонить Філіп. Скільки ще він і його сімейство будуть втручатись у її життя?

Філіп плакав. Перші кілька хвилин він був не в змозі сказати що-небудь чітко. Белані залишалось лише задовольнятись здогадками та уявляти найгірше. Щось трапилось із дітьми? З Єнікеєю? Із самим Філіпом?

— Вона пішла до іншого, — повідомив він нарешті. — Зібрала всі свої речі, покинула мене і дітей. Сказала, що я нікчема, тому що мене скоротили, і що дарма потратила на мене час.

— Тебе скоротили? — здивувалась Белана. — Але як? Чому?

Вона напружилась, намагаючись згадати, ким же працював Філіп. Здається, його діяльність була пов’язана з автомобілями…

— Яка різниця? Ви що не чуєте: вона пішла від мене! Всі ці роки, що ми були разом, пройшли дарма!

Белані було шкода небожа, котрий страждав, хоч Єнікея уже нічим не могла її здивувати. Можливо, в довготривалій перспективі для бідного Філіпа так було навіть краще: він зможе владнати своє життя сам або поряд із люблячою жінкою.

— Пішла, між іншим, до вашого знайомого.

Белані звело живіт від хвилювання: чи не до Арсенія…

— До кого вона пішла?

— Як, ви нічого не знаєте? — браві інтонації в голосі Філіпа говорили про те, що він міг випити. — Ви ж такі друзі!

— До кого пішла Єнікея?

— До Костянтина Пігулевського, чули про такого?

Белана не знала, плакати їй чи сміятись. Як тільки вона могла подумати, що Арсеній, турботливий та порядний, міг покласти око на її невістку? Але Костя… вона пам’ятає, як він народився на світ, пам’ятає його хрестини, перший клас, випускний, медуніверситет… Що такого міг знайти Костя, розумний та цілеспрямований хлопець, у цій пожадливій жінці?

— Звичайно, чули, — продовжив Філіп. — Він у нас анестезіолог, багатий! Вона сама мені це кинула в лице! Белано, чому вона так зі мною вчинила? Я віддав їй все, що в мене було! Я все життя їй віддав, невже цього виявилось мало?

Увечері, коли Белана сиділа в своєму котеджі навпроти невеликої бідно прикрашеної ялинки, пила чорний чай з лимоном і читала книгу, їй подзвонив Роман Пігулевський.

— Припускаю, ти вже в курсі. Господи, мені так соромно перед тобою!

— Заспокойся, будь ласка, ти не можеш за це відповідати. Єнікея доросла жінка, приймає власні рішення. Але як Костя міг у це вплутатись?

— Він просто втратив голову, як і Рафа. Ти б його бачила! Він посварився зі мною, з Оленою, слухати нас не хоче! Для нього існує тільки ця п’явка! Вона його приворожила, чи що? Ох, якби я знав, чим це все обернеться, я б на поріг свого кабінету її не пустив! Це ж я їх познайомив! Я сам, коли вона прибігла до мене проти тебе інтриги плести! Ох, дурак!

Ніколи раніше Белана не чула стільки відчаю в голосі добродушного Роми.