Розд 19. Есенція

Там, у кривому лісі, відмова Белани принесла Юрі полегшення та свободу. Проте вартувало йому повернутись додому, як хороший стан тут же затьмарився образою, жалістю до себе. Так, він знову був нікому не потрібен. Він уже багато-багато років нікому не потрібен. Згадався сарай, у якому він задумав повіситись. Давно міг уже це зробити, але постійно знаходились важливіші справи. Що ж, важливих справ більше не залишилось. Якщо подумати, то що могло бути важливішим власної смерті?

У Криволісся прийшов темний ранок. До світанку залишилось дві години, на вулиці не було нічого, крім одинокого ліхтаря напроти Осоцьких. Юра вмився кувшином холодної води, одягнув чисті штани та светра, який не так давно подарувала йому Белана, взяв стілець і пішов у сарай. На його старенькому даху виднівся свіжий іній, Юра зупинився, аби помилуватись ним. Потім рішучим рухом відчинив двері та зайшов усередину. Ноги тут же наштовхнулись на щось масивне, Юра полетів на підлогу. У відповідь почувся стогін, а за ним невдоволений голос Васьки Шкаралупи:

— Галька, що ти як слон, не бачиш, що я сплю?

Юра щиро пошкодував, що не взяв із собою свічу: хотілось би бачити, що відбувалось на підлозі. Зате він від душі штовхнув гидкого чоловіка, адже той давно напрошувався на прочухана.

— Вставай давай! Бо влаштую тобі зараз і Гальку, і мамку! Якого біса взагалі ти тут робиш, а? Я тобі ясно сказав, щоб ти носа свого до мене не сував! Ні до мене, ні до Белани, ні до Кефірчика!

Васька Шкаралупа неодмінно знайшов би, що кинути у відповідь — важке, липке й брудне слово, як це завжди бувало. Проте на цей раз він сів і пробурмотів:

— Не гони меня, Юро, нема куди мені йти.

— Додому йди, волокита! Чи ти вже зовсім забув, де це?

— Нема в мене дому, нічого в мене нема!

Тут Юра запідозрив щось недобре: Васька не огризався, лише безпомічно сидів у ногах, просив не чіпати, бо йому було нікуди йти. Невже щось трапилось?

— Померла Галька. — Той ніби прочитав його думки. — Своїми руками убив.

— Ти що таке говориш? Напився вчора певне, старий дурак!

— Посварились ми, і я штовхнув її. Вона головою об кут стола — хоп! — і лежить на підлозі, не дихає. Напився, ще й як напився! А тоді убив! Я дружину свою убив, ти розумієш, Юрка? — Тут Васька вскочив на ноги, схопив Юру за светра та почав тягнути на себе. — Зовсім як людина опустився! Своїми руками убив!

Через декілька хвилин Юра, накинувши на себе стару дублянку, вже мчав до будинку Васьки шкаралупи, а той біг за ним услід, обливаючись сльозами і каючись на все село. Чого тільки не почуло Криволісся! От вже не думали люди, що наглий Васька здатний на таке самобичування!

Юра увірвався в перекошений будинок, як вихор. Галина з найнезворушнішим виглядом  сиділа за столом і їла вівсяну кашу, поряд була розкладена стара газета.

— Ну слава богу! — видихнув Юра. — Жива!

Вона запитально подивилась на нього, а тоді побачила за спиною чоловіка.

— Ах ти, сволоч! — Тут же підскочила жінка. — Ти де всю ніч шастав? Знову пив, паскуда! Сил моїх на тебе вже нема!

— Галька! Галька! — щасливо кричав Васька Шкаралупа. — Ти жива! Жива!

Галина кинулась на Ваську з кулаками, але той захопив її в міцні обійми, не даючи вирватись. Він притиснув її до себе, обіймав і цілував. Усміхався як ніколи в житті, підморгував Юрі.

Коли Юра прийшов додому, вже зовсім розвиднілось. «Не сьогодні», — подумав він, закриваючи сарай на замок і відносячи табуретку в дім. Снідати він відправився до сусідів: от вже Кефірчик здивується, коли почує Васькову історію уявного вбивства!

Незабаром до них приєднався отець Пій, який до того моменту щось вже чув про пригоди Васьки Шкаралупи.

— В його очах тепер ти назавжди залишишся спасителем, — усміхнувся в самому кінці розповіді Юри отець Пій. — Умієш ти людям допомагати.

— Я? Що це ви, я безтолковий і нікому не потрібний старий.

Отець Пій здивовано підніс брови:

— Ти так вважаєш?

— Ну-ну, — засміявся Кефірчик. — Якщо б не ти разом із отцем Пієм і Беланою, нічого б цього не було. Ти думаєш, я б сидів тут з вами та слухав плітки про Шкаралупу? Де там, сам би був таким же, як він!  А що з Льонею сталось би, страшно уявити! Ти сам виліз із цього болота і мене звідти витягнув. За це вічна тобі вдячність, я завжди знав, що ти справжній чоловік!

Юра Осоцький покашляв, щоб приховати своє збентеження, і підозріло примружив зволожені очі. Проте колір обличчя він приховати не зумів.

— Дозволь мені дещо тобі сказати, — підхопив отець Пій.

— Тільки не Євангеліє від Луки, будь ласка, — благав Юра, згадавши одну з недавніх проповідей священника.

— Ні, лише деякі роздуми Серена К’єркегора. Мені здається, вони можуть бути тобі корисними. Жив колись філософ, два століття тому. Дивовижний розум, європеєць. Говорив він, що людина три стадії життя може пройти: перша, найпростіша, йти за тілесними бажаннями та задоволеннями, коли немає жодного вищого закону; опісля моральна стадія — коли людина примиряється із законами суспільства, в якому живе, визнає необхідні обов’язки та відповідальність; насамкінець, третя стадія — релігійна, людина вступає у вищі взаємини з Богом. Я штовхаю тебе до неї, штовхаю, але поки, як я бачу по Луці, ще багато роботи потрібно буде зробити. Хоч вами обома я все рівно дуже задоволений. А от з першої на другу стадію ти самостійно перейшов, дуже добре з цим впорався, ще й іншим допомагаєш.

— Ви от говорите обидва, перейшов. А що означає «перейшов»? Можна подумати, взяв і дійсно перейшов. Та ж не було так! Не мужик я, Юро, не справжній мужик, як ти кажеш! Через сльози все було, через біль! Так нудило вже від того, що живу як скотина, що життя своє пустив у нікуди! Скільки років втрачених! А ж міг дійсно знову одружитись, дітей завести. Один, як сирота, сиджу!

— Усе вірно, К’єркегор саме так і казав: страх і відчай змушують нас звертатись до того, що приховано всередині, до нашого духа, до сутності. І, дозволь мені сказати, який добрий твій дух!