Розд 17. Старе кохання не іржавіє

Настав листопад. Із ним в Криволісся прийшли перші холоди, а берези з тонкими стовбурами скинули літнє вбрання, лише на великому дубі, що розкинувся неподалік від дому Белани, ще залишились сухі листочки. Белана не раз прогулювалась під цим деревом. Від нього віяло спокоєм та затишком, особливо їй подобалось дивитись, як сухі листочки підсвічувались м’яким світлом вуличного ліхтаря.

До Різдва залишилось трохи більше місяця. Це було їхнє з Павлом улюблене свято, на час якого дім в Синерозі перетворювався на казкове царство. Зовні та всередині сяяли гірлянди, навіть на огорожі та садових деревах висіла пара. У центрі просторої вітальні височіла трьохметрова штучна ялина з великою червоною зіркою на вершечку. Щоб прикрасити ялину, сімейству зазвичай був потрібен цілий день. З підвалу приносили драбину, Белана з самого ранку пекла імбирне печиво для перекусу. На великому телевізорі вмикали різдвяні фільми та музику, близькі серцю люди нерідко заглядали в гості та допомагали прикрашати дерева. Яка атмосфера панувала в будинку! На стінах висіли вінки з гілочок ялини, сосни та туї, найпишніші гілки красувались у білих вазах, розставлених по дому. Вікна були прикрашені саморобними сніжинками з декоративного паперу. Стелла зазвичай наглядала за домашньою рутиною з цікавістю, а після, задоволена, дрімала біля каміна.

Це були приємні спогади, які гріли душу Белані. Та зараз вже не було ні Павла, ні великого дому в Синерозі, ні звичного кола спілкування. Жодної прикраси не залишила собі Белана — все продала разом із домом, щоб не роз’ятрювати свою рану. Вона й подумати не могла, що так швидко засумує за духом Різдва. До від’їзду з Синероги страждання здавались єдиним, що тримало її при свідомості, — тепер же вона думала про свята та боялась провести їх самою.

Роздумуючи, Белана прослухала недільну проповідь отця Пія та схаменулась лише тоді, коли той вже вимовив завершальне благословення. Люди почали підійматись зі своїх місць, вітати один одного та перекидатись кількома словами. Белана повернулась до Юри Осоцького та Юри Кефірчика, котрі сиділи позаду неї. Від всевидячих бабусь Криволісся це не вислизнуло, й по їхнім лавам пройшла хвиля обурливого шепоту.

— Як вона сміє. Уже в церкві свої шашні з обома крутить, безстидниця! — кричала та сама жінка з амбулаторії, котра лаяла Белану в черзі.

— Це Епіфанія, — махнув рукою в її сторону Юра. — Тяжке життя, чоловік на неї все життя руку піднімав, та помер років десять тому. Так син продовжив! Але, на думку Епіфанії, її ображають всі навколо, тільки не її син.

— Діабет, — додав Кефірчик, — якісь проблеми з серцем, печінка та ще багато всього. Це вона мені сама по-секрету розповіла.

— Точно, — засміявся Юра. — Після смерті Вітьки вона Кефірчика захомутати намагалась. Це ти правильно зробив, що притворився п’яним і пристав до її дочки!

Обидва Юри завзято розсміялись і цим викликали осуд морального комітету Криволісся.

Після костелу вони втрьох направились до Кефірчиків, аби викупати Леонтія і помити Чакі. Белана планувала приготувати на чотирьох нехитрий гарбузовий крем-суп.

Насамкінець, після всіх активностей, коли Леонтій, пахучий та нагодований, лежав у своєму ліжку та дивився телевізор, а Чакі прилаштувався у нього в ногах, обоє Юріїв та Белана самі сіли за стіл. Суп апетитно пахнув, поряд із кожною тарілкою лежав шматок свіжого хліба, який приніс Юра Осоцький із «Горобиної бухти».

— Чому ти не захотів пов’язати своє життя з Епіфанією? — неочікувано запитала Белана в Кефірчика. — Чим вона тобі не сподобалась?

Обидва Юри ледь не вдавились супом і закашлялись. Белана раптом побачила щось хлопчаче, запальне і веселе в їхній поведінці.

— Беланочко, помилуй, — уліз Юра Осоцький. — Ти уявляєш ці сто кілограм кохання поряд із тростинкою Юрою? Та вона раздавила би його, як трактор! І це я зараз не про її вагу говорю, хоч це теж варто мати на увазі. Ніхто не хотів навіть дивитись у сторону Епіфанії, всі її боялись: жінка голосна і сильна. От вона знайшла на свою голову Вітьку, такий же відбитий був, як вона. Все правильно Юрка зробив, я б теж тікав — якщо потрібно, то і з Криволісся.

— А як так сталось, що ти ніколи не одружувався? — продовжила Белана. — Невже ніхто не підкорив твоє серце?

— Підкоряти підкоряв, — туманно почав Юра Кефірчик, — та ось нічого з цього не вийшло.

Зависла пауза, потім Юра Осоцький неочікувано підхопив:

— А нічого Азалія була, правда? Красива дівка. Розумна така, книжки читала. Модниця Криволісся, все собі щось в’язала та шила, та як одягнеться — у всіх очі на лоба: ніхто не розумів, звідки це у неї. Моя Фаустина завжди зеленіла, коли її бачила, — за це я Азалію і любив. Треба було мені з нею одружитись, раз ти проморгав.

— Значить, Азалія?  — мрійливо усміхнулась Белана. — Що ж з нею трапилось?

Відповів знову Юра Осоцький.

— Утекла з якимось прохвостом. Стільки шуму наробила! Пів року всі обговорювали, а потім якось забулось. Батько її все сусідові посватати намагався, там непогане господарство було. Та, кажуть, на ярмарку в Синерозі вона познайомилась з якимось приїжджим — і втекла. Батько звану вечерю затіяв, пів села назбиралось: всі знали, що сусід із перснем йшов. Так з ним і пішов: у кімнаті нареченої тільки старе плаття лежало. А через місяць впав з коня і зламав хребта. Батько Азалії ледь не тріснув від злості: все господарство пішло до глухої сестри покійного. Відмовився після такого від дочки зовсім. Більше вона в Криволісся не приїжджала. Хто її знає, де вона зараз…

— У Сигізмунді, — заговорив, насамкінець, Кефірчик.— Із сестрою її розмовляв; не дивись на мене так, Юра! Це десь там на заході, де Магнесія. Вийшла заміж за того самого хлопця, має двох дітей, обоє одружені та з дітьми. Удова вже як два роки, живе в своєму будинку.

— Я чула про Сигізмунду, — пожвавішала Белана. — Моя подруга нещодавно туди їздила, здається, її син перебрався в те селище. Місце з такою незвичною назвою важко забути.