Розд 14. Справжній подарунок

У Криволісся прийшов золотистий жовтень, а Юра все не поспішав втілювати свій, як він вважав, чудовий замисел. Надто багато справ було в його сусіда Юри Кефірчика, якому він допомагав підтримувати будинок і доглядати хворого Леонтія. Та осінь поступово брала своє, з кожним днем турбот по господарству ставало менше, і Юра відчув, що прийшла його пора готуватись до завершення земного життя. Однієї із сонячних субот він вирішив прибрати на горищі, де лежали накопичені не одним поколінням Осоцьких речі.

Не встиг він вийти з дому, як біля хвіртки побачив Ваську Шкаралупу, зеленого від невдоволення і, цілком можливо, від алкоголю. Юра насупився. Весь цей час він благополучно уникав розмови зі своїм колишнім товаришем по пляшці, та тепер пояснень було не уникнути. Що ж, нехай; напевне, це теж є однією зі справ, які варто завершити перш, ніж відправитись у велику подорож.

— Ба! Які люди й без охорони! — уїдливо крикнув Васька Шкаралупа. — Що ж це ми не вітаємось? Давно ти до нас не зазирав, Юрчику. Як сплутався з цією цяцею з міста, так і не видно тебе. Не промахом ти виявився, виграв парі, хоч я тобі й не вірив. Коли самогон тобі нести?

— Не мели дурниць, Васько. — Юра залишився стояти на ганку. — Йшов би ти краще у своїх справах.

— А ти мене прожени, — посміхнувся той.  — Ви з Кефірчиком недобре вчинили зі мною, ой недобре. За це доведеться відповісти. Ви що, думаєте, що якісь особливі, раз із вами ця стара ходить?

— Ти слідкуй за язиком своїм, п’янице! Стара твоя баба, зрозумів?

— Може, Галька і стара, — неочікувано розсміявся Васька, — та я її хоч не ділю з сусідом.

Юра закипів від злості й вже був готовий пригостити нахабу кулаками, та вперше імпульсивний Юрко поступився місцем виваженому: цей обмежений чоловік напроти, цей п’яниця й нероба, не бачив глибини людських взаємин, тому не міг зрозуміти ні Белану, ні раптову дружбу з Юрою Кефірчиком. Витрачати час свого життя, якого й так залишилось небагато, на цього віслюка Юрі видалось негідним.

— Шкода тебе, Васька… За своє довге життя ти так нічого й не зрозумів.

Юра відвернувся і пішов углиб свого двору, не бажаючи продовжувати розмову. На Ваську Шкаралупу його слова справили страшний ефект: він близько хвилин стояв мертво-білий, принижений байдужістю, з якою зустріли його найгостріші зауваження, потім повільно поплентався додому, лаючись і обіцяючи не спустити Осоцькому з рук таке ставлення.

Дочекавшись, коли Васька Шкаралупа зникне з поля зору, Юра виринув з-за яблунь і поліз на горище, де провів залишок дня до заходу сонця, розбираючись із вгодованими павуками, мокрицями, мишами, а також із тим, що можна було вважати спадком сім’ї Осоцьких. Вогняно-перламутровим заходом він насолоджувався прямо на вершині прогнилої дерев’яної драбини, приставленої до горища.

Три дні знадобилось Юрі, аби розібрати завали на горищі. Щось виявилось безповоротно знищеним часом і мишами, щось перетворилось на потерть, стало сміттям; було там і таке, що зберігати стільки часу на горищі виявилось блюзнірством. Що ж, тепер нічого зі врятованих сімейних скарбів більше не припадатиме пилом у скринях, кожна дрібниця знайде свого господаря, про це Юра попіклується.

Він якраз носив дрова додому, як побачив отця Пія, що їхав на велосипеді до Кефірчиків. Отець Пій бував у братів тричі в тиждень і завжди приносив апетитні страви, які то передавали йому парафіяни, то готувала служниця. Особливо Юра любив пиріжки з грибам, що з’являлись у грибну пору ледь не щодня. Та зовсім не пиріжки змусили його погукати отця Пія.

— Як здоров’я? — дружелюбно усміхнувся йому Юра. — Нічка сьогодні виявилась холодною, я ледь не замерз. От вирішив запалити ввечері, бо зовсім зле буде. Нам, старим, уже важко витримувати холод. Раніше, пам’ятаю, міг і до грудня так сидіти. А що? Брав двоє шерстяних одіял, прямо в одязі з валянками лягав і спав.

— Юро, можливо, й тобі потрібно чимось допомогти? Ти не соромся, говори.

— Що ви, святий отче, я ще сам собі помічник, слава Богу.

— Святий Отець у нас один, Юро, не забувай. Всі ми діти Його, всі ми люди і грішні, навіть священники.

— Дуже добре, що ми з вами про це заговорили. У мене для вас щось є, якраз хотів вам віддати до того, як підемо до Кефірчиків.

— Показуй, — смиренно усміхнувся отець Пій.

Юра зайшов додому й через декілька хвилин дістав перед священником із великого пакета ікону. Фарби її давно потьмяніли й потребували оновлення, та, незважаючи на це, отець Пій легко її впізнав.

— «Ісусе, уповаю на Тебе». — Він уважно подивився на Юру. — Ти хочеш мені цим щось сказати?

— Ось, знайшов на горищі. Напевне, писали для себе, але так і не повісили. Я не пам’ятаю вже, звідки ця ікона в нас. Тепер я хочу подарувати її вам, що скажете? Візьмете?

— Чому б тобі не повісити її у себе? Сумно, що ця ікона стільки часу пролежала на горищі, та це ж ваша сімейна реліквія, я навряд чи маю на неї право.

— Я дарую вам цю сімейну реліквію. Не склалось у нас із нею, як бачите, і я б дуже хотів це виправити. До того ж я вам віддячу за підтримку й доброту.

— Цікаво, що в тебе не склалось з іконою так же, як і з вірою. «Ісусе, уповаю на Тебе» — така її назва. Уповаєш чи ти на Господа, Юро?

— Тут ви цілком праві, не клеїться в мене ніяк з цими речами. Вочевидь, така я людина. Так що, візьмете? Не відмовляйте старому, мені буде приємно знати, що ця ікона в підходящому місці й вам приносить задоволення. Адже вона вам подобається?

— Юра, Юра! Я візьму цю ікону, якщо ти вже так наполягаєш, але якщо раптом ти передумаєш, то поверну тобі її будь-коли.  Це справжнє диво, що ти знайшов її саме зараз, коли кинув пити й узявся за своє життя. Ця ікона має висіти в тебе вдома як символ надії та твого повернення до Господа. Якщо ми вже заговорили про моє задоволення, то я не буду щасливим більше, ніж у день, коли знову побачу вас з Юрою у храмі.

— Але ми туди ходимо разом з Беланою…