Розд 8. Особливо важлива справа

Декілька днів потому Роман Пігулевський, надушений модними парфумами, застрибнув у дорогий автомобіль свого сина Костянтина. Костянтин сам був ретельно причесаний, його «голлівудська» борода виблискувала після миття й спеціального бальзаму, дизайнерська футболка пахла дорогими парфумами. Роман аж замилувався сином. У часи своєї молодості він не раз мріяв стати таким красенем, та низький ріст і зайва вага не залишили старшому Пігулевському жодних шансів, тому зрівноважувати фізичні недоліки довелось почуттям гумору.

— …машини то вбиті, то спотворені, типу дорого-багато, — Костянтин учетверте розповів батькові історію купівлі своєї «Ауді». — Не думав, що буде так важко знайти хороший варіант. Ти адресу узяв?

Роман дістав із кишені пів невеликого аркуша й зачитав із нього. Син однією рукою вів машину, іншою вписував дані в навігатор.

Дорога була вільною від інших машин, полуденне сонце сипало гарячим промінням. На виїзді з Синероги обабіч дороги стояла техніка, за допомогою якої косили високу траву. Пігулевський витягнув шию, щоб краще все роздивитись. Він уявив собі, який запах там має зараз стояти, й захотів відчинити вікно. Однак Костянтин незворушно їхав поряд, а вільною рукою регулював кондиціонер. Роман відчув себе сентиментальним стариганом, котрий замість того, щоб насолоджуватись такими благами цивілізації, як кондиціонер, сумує за відкритим вікном. Щоб подумав про нього син? Роман зітхнув. Погляд його впав на невелику баночку з ароматизатором. Хіба це зрівняється із запахом свіжоскошеної трави?

Через сорок хвилин вони виїхали на березову алею. Розлогі дерева радісно зустрічали їх тремтячим листям, повертали в приємну напівтінь. Із крон вилітали пташки-щебетухи, й Роману знову захотілось опустити скло, що відділяло його від природи. Цього разу Костянтин навіть сповільнив їзду й оглянувся. Та незабаром він відновив розповідь про пошуки автомеханіка, на якій зупинився, а батьку залишилось лише зітхати.

Сьогодні Роману було складніше підтримувати бесіду. Усі його думки вертілись навколо Белани, до якої вони прямували. Чим меншою ставала відстань, що відділяла їх, тим більше хвилювався Роман. Як вона їх зустріне? Що скаже? Якою вони застануть її? Раптом страшні підозри Єнікеї Крушельницької виявляться правдивими? Власне, через них Пігулевський і вирішив навідатись до подруги, хоч, переїжджаючи, Белана дала зрозуміти, що не хоче нікого бачити. Роман не тільки розбазікав її адресу племіннику з невісткою, але тепер і сам їде туди без запрошення. Можливо, все-таки варто зателефонувати? Але ні, Белана напевне відмовилась би від відвідин.

Пігулевський знову поглянув на сина. Якраз у цей момент Костянтин дотепно пожартував, і Роман автоматично розсміявся. Дивно було їхати з ним разом. Пігулевський-старший так і не зрозумів, чому Костянтин запропонував його підвезти. Зазвичай у свої вихідні син завжди або «страшенно втомився», або «страшенно зайнятий», до нього не додзвонишся, важко застати вдома. Та ось Роман їде з ним до Белани, й син виглядає бадьорим, у хорошому настрої, багато розмовляє. Невже скучив за Беланою? Все може бути, він же знає її з народження. Та чому тоді раніше до неї не рвався?

Белану Пігулевські побачили ще з вікна машини. Вона стояла біля воріт і розмовляла з священником, активно жестикулюючи. На її плечі висіла сумка з тканини, наповнена продуктами. Розплетене волосся сріблилось на сонці, контрастуючи з темним платтям і легкими босоніжками. Роман із першого погляду зрозумів, що вона почувається чудово. Йому одразу стало соромно, що піддався залякуванням Єнікеї і порушив спокій подруги. Однак нічого не зміниш: Костянтин вже зупинив машину поряд із нею на узбіччі.

Белана дивилась на непрошених гостей обома очима. «Хоч би не запустила качаном капусти», — подумав про себе Пігулевський. Мужність остаточно його покинула, тепер він став відчайдушно згадувати які-небудь жарти, лише б побороти нестерпний приступ незручності. Костянтин же зовсім не розгубився. Він підібрав із заднього сидіння великий букет рожевих троянд і покрокував на зустріч жінці як бажаний кавалер. Роман зиркнув на свої пусті руки — він зовсім забув про подарунок!

— Боже! Костя! Ти тут якими вітрами? — Белана швидко впоралась з розгубленістю й усміхнулась Костянтину. — Рома? Ти, здається, забув про моє прохання не розголошувати моєї адреси.

М’який докір викликав у Романа ще більше сум’яття. Він кинув безладний жарт про Венеційський карнавал, який сам не міг зрозуміти, наступив священнику на ногу й вдарив рукою по качану червоної капусти, що виглядав із сумки Белани, коли намагався її обняти.

— Старий, ну ти даєш! — весело відізвався Костянтин.

— Н-та… — почулось позаду. — Як корабель назвеш, так він і попливе.

Пігулевські разом обернулись й побачили, як до них підходить сивий чоловік. Незнайомець оцінювально дивився на Романа і став його повчати:

— От ви дозволяєте цьому юнаку називати вас стариком, таким він вас і починає бачити, а ви себе так починаєте відчувати! У сьогоднішнього покоління що? Правильно, вітер у головах. Вони нічого не розуміють у віці й не відчувають поваги до старших, і тим більше не розуміють вони, як себе поводити у присутності жінки.

— Юра! — Белана рушила до нього з усмішкою до вух.

— Я ось малинки набрав, — защебетав Юра Осоцький, — сусіди поділились, у них о-о-ось такі кущі! Подумав, потрібно вас пригостити, дуже вже солодка.

Юра простягнув невелику корзинку. Вигляд у нього був святковий і поважний, ніби замість ягід він збирав скарби. Белана прийняла подарунок із вдячністю. Побачивши букет, Осоцький демонстративно фиркнув і зібрався знову щось кинути Роману, але тут його взяв під руку священник.

— Белано, боюсь, нам уже час, — сказав отець Пій.

— Ох, вибачте мені, я зовсім розгубилась! Ромо, Костю, це мої місцеві друзі — отець Пій і Юра Осоцький. Отче, Юро, це мої близькі друзі з Синероги, Рома та його син Костя Пігулевські.