Розд 7. Лихі помисли

Наступного ранку після своєї поїздки в Криволісся Єнікея особливо підфарбувалась, нанесла «Шанель № 5» на нию і зап’ястя, одягла довгу червону спідницю із виразним розрізом, з-під якого ефектно виглядала її засмагла ніжка, червоний топ, що вдало облягав немалі груди, поправила волосся стайлером — і в образі людини, котра вирішує питання світового значення, сіла в свіжу машину «Бубен-таксі». Через двадцять хвилин вона вже входила в кабінет Романа Пігулевського, сімейного лікаря Белани та Павла.

Роману було трішки за шістдесят. Повнуватий, рум’яний і веселий, він складав враження швидше телеведучого, аніж лікаря. Завдяки цьому до нього завжди була черга з пацієнтів, котрим припадав до душі оптимістичний погляд лікаря.

Зараз же Роман сидів у кріслі й гучно реготав у компанії  свого сина Костянтина — також лікаря, правда, анестезіолога, — у руці трусилась темно-синя чашка з кавою. Єнікея не встигла зайти, як пацієнти, котрі займали чергу, обурено загули. Гордо сіпнувши головою, вона стукнула за собою дверима: почекають!

— Заради бога, — сказала вона з ангельським виглядом, — вибачте, що потурбувала вас. На жаль, у мене не було іншого вибору: мені негайно потрібна ваша порада й, можливо, навіть допомога. Сподіваюсь, ви не відмовите мені, адже тільки до вас я можу звернутись із таким делікатним питанням.

Пігулевському було не звикати до різноманітних посягань на свій час, тому він навіть не показав, що невдоволений. Натомість Роман попрощався із сином і доброзичливо звернувся до Єнікеї. Лікар не раз зустрічався з нею в покійного Павла, та близько знайомий не був. Виходячи, Костянтин кинув на відвідувачку гарячий погляд, який дуже сподобався Єнікеї. Скільки ж років було її новому прихильнику? Тридцять чи близько сорока? Виглядав він цілком в її смаку: красивий, підкачаний, у костюмі, із каштановим волоссям.

— Слухаю вас, Єнікеє.

— Пообіцяйте мені, будь ласка, що ця розмова залишиться таємницею. Тема дуже делікатна, мені б не хотілось, аби пішли чутки, тим більше вони можуть торкнутись важливих для мене людей.

Роман пообіцяв мовчати.

— Розмова буде про тітку мого чоловіка, Белану Крушельницьку. Справа в тому, що, видається, смерть дядька Паші вплинула на неї куди більше, ніж нам би того хотілось. Схоже на те, що тітка Белана трішки не в собі.

Роман усміхнувся.

— О, повірте мені, всім нам би володіти таким психічним здоров’ям, як Белана! Навіть Рафаїл Рамазовський, наш психіатр, їй заздрить, він сам сидить на заспокійливих уже два роки, щойно померла його дружина.

— Рафаїл Рамазовський? — перепитала Єнікея, відзначивши його в себе в голові.

— Ви знайомі?

— Здається, бачились декілька разів у дядька Павла. Романе, я в жодному разі не хочу ставити під сумнів вашу думку — ви авторитетний, шанований усіма лікар, а я лише проста темна жінка, яка зовсім не тямить у медицині! Та ми з моїм чоловіком навідали вчора тітку Белану, і те, що ми побачили, нас дуже схвилювало.

— Що ж ви там побачили?

— По-перше, вона таємно продала свій великий будинок у Синерозі та переїхала в те Криволісся — зовсім убоге село. Чому вона нікому не сказала, ніби нас, її рідних не існує? Учора, коли ми зустрілись, знаєте, що тітка в нас запитала? Як ми її знайшли! Вона не зраділа, що ми це зробили, а здивувалась, що нам взагалі таке спало на думку! Вона обірвала з нами будь-які зв’язки, ізолювалась, і це, на мій погляд, тривожний симптом. По-друге, ми приїхали — й побачили, як вона важко працює в саду! Уявіть собі: вона саджала дерева, знала, що їй не можна нахилятись і носити важке! Вона була вся брудна й голодна, не могла навіть поставити чайник! Вона попросила мене це зробити, тому що їй було важко! Вона намагається впоратись із важким горем, зовсім забуваючи про себе, але ж це підриває її і без того крихке здоров’я! Ви пам’ятаєте, щоб тітка Белана не могла поставити чайник? Після цього вона захотіла шоколадного торта. Та хіба їй не потрібно стежити за дієтою? Хіба в її віці не варто уникати такої кількості цукру й швидких вуглеводів? Нагадаю, що до нас вона сиділа голодною!

Роман підняв брову: те, що він чув, не було схожим на Белану. Він бачив її минулого тижня, коли та приходила попрощатись — невже він міг не помітити щось дивне в її поведінці?

— На додаток до цього, — чуттєво продовжила Єнікея, — у неї роман з молодим чоловіком!

— Ба! — засміявся Роман: схоже, трішки не в собі була невістка Белани, раз змогла таке припустити.

— О ні, це не смішно. Він прийшов до неї вчора з букетом квітів і подякував за добре проведений час. Як вам таке, Романе? Ви вважаєте, це нормальна поведінка для сімдесятилітньої жінки, в якої три місяці тому помер чоловік? Та прах нашого дядька Паші ще не вистиг, а вона вже з іншим романи заводить! Розпитавши її, ми дізнались, що це її сусід, у нього є дружина і діти!

— Можливо, ви щось неправильно зрозуміли?

— Ви вважаєте, що тут можна щось неправильно зрозуміти? Давайте я вам розкажу, що було далі. Коли ми сказали тітці Белані, що хвилюємось про неї і хочемо забрати до себе, вона відповіла, що ми їй ніхто, зі своїми онуками вона не має нічого спільного й знати про нас нічого не хоче! Я, звичайно, розумію, що формально Філіп є родичем дядька Паші, та бачили  б ви її, коли вона це говорила! Знервована, зла, ніби ми не дружили всі ці довгі роки! Ніби вона почала забувати про своє минуле!

Пігулевський задумано почухав підборіддя.

— Романе, ви лікар, скажіть мені, будь ласка, чи не є тривожними симптомами самоізоляція, байдужість до потреб власного організму, я б навіть сказала, їх ігнорування, безладні статеві зв’язки, заперечення минулого, емоційна нестабільність — і все це в літньої жінки, що пережила смерть близької людини?

— У певних ситуаціях це може насторожувати, — погодився лікар.

— У такому випадку ви просто мусите нам допомогти — як близька дядькові Паші людина.

— Що ж я можу для вас зробити? — Слова Єнікеї викликали тривогу, та Роман відмовлявся вірити, що Белана після смерті Павла так змінилась.