Розд 2. Неблагородні шляхи лицаря

Юра Осоцький, справжній віртуоз Криволісся у вживанні спиртних напоїв,  а також колишній водій глави села, якось виповз із шинку та плавним зиґзаґом рушив у бік свого дому. Із темних небес йому поблажливо підсвічував місяць, полисілу голову провітрював свіжий вітерець, а в повітрі шастали кажани.

— Хіба так вдягаються чоловіки? — бурмотів він собі під ніс, ледь-ледь переставляючи ноги, що похитувались. — Я йому кажу, зніми ти ці коралі, ти ж не баба, а він мені: «Мода! Мода!» Тьху на нього! От у мій час була мода! Біла сорочка й штани коричневі, ремінь шкіряний, туфлі. У неділю — костюмчик, у гості ходили як на парад. Оце я розумію, мода! А зараз що! Мужика від баби не відрізниш! Наодягають всякого! Штани як бабські колготки! Тьху на всіх!

— Глянь, це ж наш Юрко тягнеться, — пролунало зовсім поряд.

— Ги-и-и, — підтвердив хтось.

Юра зупинився якраз біля єдиного сільського магазину «Горобинова бухта», на подив жваво повернувся й постав у всій красі перед своїми товаришами. Троє сивих і полисілих чоловіків похилого віку, як і Юра, палили за рогом дешеві цигарки та дегустували свіжокуплене вино прямо з горла пляшки. 

— Ба, та ти налигався уже. — До Юри направився один із них, низенький та товстий, Васька Шкаралупа, й поплескав його по плечу.

— Чого це я налигався? — ображено відповів Юра. — Нічого не налигався, а культурно посидів з однокласниками.

У відповідь чоловіки зареготали.

— Ідемо до нас, вина спробуєш, — почав Васька. — Ідемо-ідемо, поки кличуть! Потім буде пізно, не скаржся. Підемо Кефірчика пригощати, якщо ти не погодишся.

— Ще чого не вистачало! — Юра аж підстрибнув на місці. — Та проткни мене піка, щоб Кефірчику хоч щось дісталось! Давай своє пійло сюди!

Юра Кефірчик був не просто тезкою Юри Осоцького. На додачу до цього він жив у сусідньому будинку, ходив із ним разом до школи, в спортивний гурток, працював на фермі та в глави села — словом, всюди слідував за п’ятами Осоцького та намагався зайняти його місце. Немало жартів про нерозлучних сусідів придумали кмітливі мешканці Криволісся. Сам же Осоцький називав Кефирчика «дідьком лисим» і страшенно хотів його позбутись.

Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як Юра допоміг приятелям спорожнити пляшку, потім дзвінко зригнув так, що ледь встояв на ногах.

— Ну, налигався, старий хрін, — схвально відізвався Васька Шкаралупа, решта компанії зареготала.

— Попрошу, — Юра якось зібрався з силами і піняв пальця, — я не молодий, це правда. Та ще й не старий, весь сік в мені.

Чоловіки насміхаючись загули, хтось навіть пожартував з приводу Юркових соків.

— Не вірите, чи що? — Юра уважно вдивлявся у їхні обличчя, та всі вони злились у суцільну пляму. — Вони мені не вірять! Та ні один пацан зі мною й поряд не стояв! Будь-яка молодиця Криволісся заміж би пішла!

У відповідь пролунав оглушливий регіт. Юра ображено глянув на своїх товаришів, плюнув їм під ноги і, погойдуючись, поплентався додому. Однак Васька Шкаралупа був би не Ваською Шкаралупою, якби дозволив своїй здобичі легко піти. Слово за словом розповів він Осоцькому про приїзд благородної дами-пенсіонерки. Сам не знаючи, як це могло трапитись, Юра не просто зацікавився новиною, але й уклав парі на три літра самогону, що вже до кінця тижня буде ходити попід ручку з приїжджою, а там, дасть Бог, можливо, й одружиться. Ніколи би при здоровому розумі він, Юрій Осоцький, не дав би слова одружитись, особливо після того, що витворяла його покійна дружина Фаустина — та ще п’явка. Видно, сам диявол змусив старого вимовити фатальні слова, та ще й не перед ким-небудь, а перед насмішкуватим Ваською Шкаралупою, який тільки й шукав спосіб зганьбити іншого.

Та на цьому пригоди Юри Осоцького тієї ночі не завершились. Підбурений товаришами, імена яких він уже був не в змозі вимовити, Юрко вирішив податись до новоспеченої дами не коли-небудь, а зараз же. Переночує в неї — утре носа всім їм, так-то!

— Ідіть за мною, ей ви! — приговорював він, ледь не падаючи через кожний крок. — Самі все побачите.

Хоч вулиця Садова розташовувалась через одну від «Горобиної бухти», шлях туди видався нелегким. Не раз Юра раптом виявляв себе лежачим у кущах або висячим на чужій огорожі, навіть навалився на якогось кота, який запищав так, що кругом піднявся собачий гавкіт. Юра як міг притискав палець до губ та шикав, але паршиві пси лаяли щонайменше п’ять хвилин!

Нарешті Осоцький виповз із випадкового двору й опинився прямо перед сьомим будинком. Позаду нього юрмилися приятелі, котрі штовхали один одного в боки, вказуючи на п’яного старигана. Юра піднявся, обтрусився, подився на всі боки. Ходою, яка вже не так нагадувала зиґзаґ, як хаотичні рухи кінцівок у різні сторони, перетнув дорогу. На превеликий подив друзів, він зумів навіть перевалитись через хвіртку.

Далі трапилось те, чого ніхто не міг очікувати: з темряви показалась велика собача морда. Спочатку її обриси здавались нечіткими, тьмяними, як у примари. Осоцький навіть подумав: чи не сам чорт явився до нього в образі злої собаки? Спершу спокусив його, змусив дати неможливу обіцянку, а тепер хоче особисто зірвати її виконання. Ну вже ні, цього Юра не допустить!

Однією рукою старий потягнувся до паршивої морди, як раптом ця морда почала набувати все виразніших обрисів, а опісля попереджувально гавкнула на всю округу. Юра аж підстрибнув від несподіванки й почав швидко переставляти свої ноги в пошуках виходу. Пес йшов по п’ятах, заливався гавкотом, його підтримували всі сільські собаки. У вікні котеджу спалахнуло світло, на ганку з’явилась худорлява постать Белани.

— Ох, боже мій, він же його загризе! — скрикнула вона.

Пес якраз готувався стрибнути на свою здобич, яка безсило розвалилась перед ним, зачепившись за якийсь корч. Тремтячими руками Юра прикрив своє обличчя. Ось і все, думав він, завів його таки чортяка! Зараз зустрінеться з Фаустиною, гадиною болотною, не буде мати спокою навіть на тому світі!