Розд 1. Часе, зцілюй мою рану

Пам’яті Ванди Вершило присвячується.

Чи достатньо ми прожили, визначають не дні, не роки, а наші душі.

Сенека

_______________________

Дім на вулиці Садовій, 7, придбала літня вдова одного з лікарів Синероги — про це гуділо все Криволісся від малих до великих. Розповідали, що її чоловік був хірургом і помер лише місяць тому від серцевого нападу, хоч вважався цілком здоровим. У Синерозі в них нібито був просторий двоповерховий будинок і декілька слуг, дорогий автомобіль, кішка; а ось дітьми за п’ятдесят років спільного життя подружжя не обзавелось.

— Ну й добре, — говорили деякі мешканці Криволісся, — зараз такі діти, що одразу відправили б у дім престарілих.

Белана Крушельницька, чиє ім’я по-секрету відкрила секретар місцевого губернатора, не просто купила дім у селищі — вона придбала найсучасніший котедж у цих краях. Навіщо він знадобився бабусі, ніхто не розумів, жила б собі й далі в своєму міському будинку…

Котедж був достатньо компактним, складався лише з однієї спальні, невеликої вітальні, кухні, ванної кімнати і гостьової вбиральні. Великі білі двері гляділи на мешканців Криволісся привітно, під білими вікнами висіло кашпо з різнокольоровими петуніями. Зовні будинок був обкладений клінкерною плиткою і покритий яскравою черепицею — все червоного кольору. Усередині, наскільки це відомо, стояли пофарбовані в білий стіни і лежав світло-піскового кольору паркет, були розставлені меблі, схвалені місцевими дизайнерами, установлена дорога техніка. Словом, купуй і заїжджай.

Якраз це й планувала зробити Белана після того, як всі питання, пов’язані із продажем її будинку в Синерозі, будуть вирішені. Друзі жінки, більшість такого ж віку та нерідко овдовілі, тільки охали й ахали, спостерігаючи за діловою активністю старої. Нарешті в другій половині серпня Белана завантажила кілька сумок в чорну «Ауді» зі великим білим написом «Бубен-таксі», яка миттю доставила її до нового житла.

У Криволіссі зроду не бачили такої пенсіонерки. Струнка, навіть хтось сказав би, підтягнута, в чорній сукні нижче колін і в кросівках, вона зовсім не виглядала на свої сімдесят п’ять. Тримала спину рівно, ні краплі не соромилась довгого сивого волосся і носила його розплетеним. Великі карі очі з медовим відтінком злегка прикривали опущені повіки, а зморшкувате обличчя все ще зберігало благородні, але рішучі риси. Сусіди, котрі очікували побачити напівживу стареньку в пошарпаному халаті, засмутились. Бабусі обурились, адже вона порушила всі місцеві правила пристойності для їхньої вікової групи! Молодь захопилась її ексцентричністю. Лише один таксист тараторив без упину, мов нічого незвичного не відбувалось:

— Я минулого тижня працював вночі. Визиває мене якийсь негр, от прямо на головну площу Синероги. Це я вам кажу, що негр, так, звичайно, не політкоректно говорити, мене за це можуть викликати до суду, але ви все розумієте. Приїжджаю я на площу, а до мене в машину застрибує інший негр і каже відвезти його в Жарке. Тоді я ще не знав, що воно взагалі таке, це Жарке, за вісімдесят кілометрів від Синероги. Відповідаю йому: перехрестись, ти взагалі бачив, де ти, а де жарке? Ні, ну тут звичайно, які в кого вподобання, є такі, кому і з неграми жарке. Як на мене, то…

— Велике спасибі, — спробувала перервати його Белана. Вона стояла біля невеликої кованої хвіртки, тримала в руках переноску зі Стеллою — витонченою чорною кішечкою з білим комірцем. Сумки вивантажили, та таксист не поспішав іти.

— …Так от, ми сторгувались з ним, він вже заліз в машину, як тут прибігає…

Белана оглянулась, налаштована попрощатись із нав’язливим водієм. Раптом вона помітила сусіда, зацікавлена голова якого з’явилась за огорожею. Після цього жінка не сумнівалась, що всі будинки поблизу чули про захоплюючу пригоду таксиста.

— Добрий день, — Белана помахала сусідові.

— Я... е-е-е… добрий день! От дурень, давайте вам допоможу!

Вона не встигла нічого відповісти, незнайомець вправно перестрибнув через огорожу й опинився в її дворі. З вигляду йому було близько сорока. Високий і підтягнутий, приємної зовнішності, чоловік миттєво схиляв до себе. Таксист ображено хмикнув, спостерігаючи, як уся увага переходить від його персони до цього хоч і не хлопця із Жаркого, та, очевидно, того ж поля ягоди.

— Паустовський, Арсеній Паустовський, — представився сусід. Поки він підбирав сумки, таксист похмуро попрощався і поїхав, заінтригувавши сусідні будинки розв’язкою своєї історії.

— Ви мене просто врятували, — зізналась Белана, ледь вони з Арсенієм опинились у передпокої. — Я вже думала, він не поїде, так і продовжить розповідати свої байки на потіху всій окрузі.

Вона поклала переноску на підлогу, через півхвилини звідти несміливо з’явилась Стелла. Кішка насторожено оглядалась на всі боки.

— Дурниці, — посміхнувся Арсеній. — Це я мав представитись одразу, як тільки почув, що ви приїхали. Побоявся видатись нав’язливим, от ви й піймали мене в кущах.

Обоє голосно засміялись, знімаючи напруження.

— Обов’язково заходьте до нас на чай, — продовжував Арсеній. — Меланія, моя дружина, буде дуже рада з вами познайомитись. Завтра субота, ми вдома, як і в неділю, загалом.

Белана потисла його теплу руку й нарешті залишилась наодинці з новим домом і кішкою. Навколо було світло й просторо, одразу ж захотілось розлягтись у кріслі з ромашковим чаєм і вівсяним печивом. Вона схилилась над однією із сумок, порилась у ній, а тоді попрямувала на кухню. У руках, що трішки тремтіли й покрились пігментними плямами, жінка тримала улюблену чашку кремового кольору, на якій зобразили затишний  котедж, а також пачку печива. На кухні їй вдалось відшукати покритий накипом скляний електрочайник, що все ж працював. Згодом на його гучний свист прийшла Стелла. Зазвичай у такі хвилини кішка терлась біля ніг господині, миролюбно муркаючи, та зараз її вуха були притиснуті, незнайомою територією вона перебігала туди-сюди.