Розділ 18

До кабінету Дениса в офісі видавництва завалився цілий світ. На стінах — карти старих королівств, стопки книг на столі, чашка кави, що давно охолола, і — в центрі всього — один старий рукопис. Упорядкований. Перекладений. Готовий.

Еніка стояла навпроти, тримаючи в руках фінальний макет. Її пальці тремтіли.

— Не віриться, — сказала вона, — що з цього всього вийде книга. Що Баторі знову заговорить.

— Історія завжди говорить. Просто не кожен слухає, — відказав Денис. — Але ми — ті, хто почули.

— Це все через тебе. Бо якби ти не заліз у ті підвали…

Еніка посміхнулася.

— Якби ти не прийшла в ту бібліотеку, ми б узагалі не зустрілися.

— І я б не знала, що можу бути не лише бібліотекаркою, а й дослідницею…

— І прекрасною жінкою, — тихо додав він.

Вона мовчала, лише продовжувала посміхатися. Але то була усмішка вже іншої Еніки — не тієї, що ховалася за іронією. А тієї, що пройшла крізь сумніви, які так часто ятрили душу.

На презентації книги в обласній бібліотеці зібралися не лише історики. Прийшли й місцеві — з цікавості, бо “щось таке у нас ще не видавали”. Бабця Марі сиділа в першому ряду, в вишиванці. Дід Пилипко приїхав спеціально з Завидова. Дашка теж приїхала — “послухати, чим ся ваша Еніка там займає”.

Іван передавав квіти. Йосип з бібліотеки лаявся, що “мало стільців наставили”. А професорка з Ужгороду говорила з трибуни, що “це відкриття — як поштовх до переосмислення ролі жінки в українській історії”.

А Денис дивився на Еніку так, наче вона була відповіддю на всі свої питання.

Після завершення, коли вже сонце торкалося бруківки, і всі поволі розходилися, вони лишилися самі біля входу.

— Ну що, Еніко Чопик, — сказав він, — підемо далі?

— Куди саме?

— Хочеш — у ще одну пригоду. Хочеш — просто у парк. Але з тобою. Бо я нарешті відчуваю, що не мушу нічого доводити. А просто бути.

— А якщо я — знову скажу щось різке?

— Значить, знову поцілую. А ти даси мені ляпаса. І все піде по колу.

Вона засміялася.

— Ні, цього разу, Красновський… ляпаса не буде.

Він схилився до неї. А вона прошепотіла:

— Холера ясна…

Історія — ожила. Але тепер уже — їхня.