Розділ 17.2

— То ти хочеш, аби ми на свій страх і ризик витягнули з того пергаменту правду? — Еніка зиркнула на Дениса, склавши руки на грудях. Вона сиділа в потязі, що поволі стукав по рейках між Мукачевом та Ужгородом, ніби втомлений старий кінь.

— Або ми, або його знову хтось сховає. Як завжди, — буркнув Красновський, заглядаючи у вікно. — У світі вистачає мовчунів. А мені хочеться бути тим, хто озвучує.

— Ти романтик, — всміхнулася вона. — А ще ти мав би вивчити хоч трохи угорську, аби не читати “szív” як “сзів”.

— Добре, пані Закарпатко, — посміхнувся він, — покладаюся на твої звязки.

— А я покладалася на твою харизму, але вона мене вже двічі на слизьке підвела.

— Це де ще?

— Пригадай, як ти мене до парку заманив. А потім — до цвинтаря!

— Як виявилося, то були дні глибокої наукової цілі, — відказав він урочистим тоном, але в очах спалахнула щось веселе.

Їхала з ними стара бабуся, що намагалася непомітно підслуховувати розмову, витягнувши з в’язаної торби хустинку та перехрестившись.

— Шось не те з тими, — пробурмотіла вона, — говорять про дивні речі.

Коли потяг затримався на станції “Ужгород-пас”, обоє вийшли в розмірену осінню тишу. Повітря пахло тополями, сирими каштанами і паленим листям. Старе місто виблискувало бруківкою, ніби вмиване нічним дощем.

— То де твоя стара мудра викладачка? — спитав Денис, дивлячись на карту в телефоні.

— На Капітульній вулиці. Вона трохи дивачка, але таких ще світ тримає, — відповіла Еніка.

Їх зустріла літня жінка у вицвілому береті, з гіпсовою совою на полиці й кішкою з обгризеним вухом. У кімнаті було тісно, пахло валеріаною і старими книгами.

— Ви розумієте, що маєте в руках? — сказала вона, швидко перегортаючи сторінки рукопису. — Це… це не просто особистий щоденник Баторі. Це її політичний маніфест. Іще трохи, і я заплачу від радості. Хто вам його дав?

— Замок, — коротко кинув Денис. — Може, й сам пан Баторі… — згадав усіх диваків, яких бачив у замку.

Жінка не засміялась. Лише притисла рукопис до грудей, як дитину.

— Його хотіли поховати. А ви — витягли. І тепер мусите вирішити: зробити з нього скандал, сенсацію… чи щось більше.

Після зустрічі з професоркою вони ще довго мовчали. Вже сиділи у кав’ярні на вулиці Корзо — за вікном мляво тягнувся листопад, на столі парувала кава, а між ними — лежав блокнот з нотатками.

— Якщо ми віддамо це у ЗМІ — з’їдять, — нарешті порушив тишу Денис, — будуть крутити в кожному ток-шоу, заголовки: “Шок! Угорська графиня хотіла звільнити Україну!” — він скривився.

— А якщо мовчати, то це перетвориться на ще одну закриту папку в якомусь фонді. Історики сперечатимуться роками, хто мав право і як треба було це тлумачити. І все — — зітхнула Еніка, намотуючи локон на палець. — А текст таки сильний, Денисе. Вона... не просто писала. Вона вірила. Це був її протест.

— Значить, треба дати йому жити. Але не як сенсації. А як... голосу, який вартує поваги.

— І як ти це собі уявляєш? — в її голосі була іронія, але й м’якість.

— Академічна публікація. Упорядкування. Коментарі. Передмова. Пояснення контексту. Все красиво. І ти будеш серед авторів.

— Та ну, — відмахнулась вона. — Я ж не історик.

— Але без тебе я так би і залишвся мовчуном, який не знає куди рухатися далі.

Еніка почервоніла. Знову. Як і кожного разу, коли він говорив щось, що влучало між ребер.

— І що — видавництво? Твоє?

— А де ж іще? — Денис підморгнув. — У мене там досить авторитету, щоби просунути щось справді варте.

— Навіть рукопис, якому вже настільки багато років?

— Особливо його.

Вона поставила чашку, подивилась на нього довго, не кліпаючи.

— І я теж на обкладинці буду?

— На першій сторінці, поруч із Баторі.

— Я про текст, а не про фото, — пирхнула.

— А я — про обидва варіанти, — тихо сказав він і подивився просто в очі.

Від того погляду стало гаряче — не від кави. І не від теми. А просто від того, що в цьому світі іноді хтось знаходить тебе... посеред історії.